— А вона? — запитав Алонсо. — Мати?
Альдонса знизала плечима.
— П’ять днів, — глухо сказав Алонсо.
— Вона сказала, якщо ти ще раз до них прийдеш — вона покличе алькада…
— Хоч десяток алькадів.
— Пане мій, — не до ладу втрутився Санчо, — а ви пам’ятаєте, що було з цим Андресом, тим хлопчиком, якого Лицар Печального Образу… ну, за якого заступився? Так його хазяїн ще гірше… зірвав на ньому злість. Як би з цією Панчитою… ну, того ж не вийшло.
Тиша.
— Санчо, — голос Альдонси пролунав напружено, — а ви б самі сходили до цих сусідів… поговорили б… без погроз, але по-сусідськи. Якось… га?
— Так-так, сеньйоро, звичайно, — закивав Санчо. — Я сходжу… може і не знадобиться, списом-то… може, по-доброму вийде. Кажуть же — почервоніти не почервоніє, а подобріти, якщо хоче, то подобріє…
Алонсо скептично хмикнул.
— Я піду, — Альдонса піднялася. — Піду спати… Алонсо, не засиджуйся довго, гаразд?
— Я зараз прийду, — кивнув Алонсо.
Насправді він сидітиме допізна. Поки не стануть злипатися очі і не упаде на груди важка голова.
Бо слухати мовчання Альдонси в темряві спальні — незмога.
— Санчо… адже у вас теж є дружина?
— Звичайно, пане мій.
— І що… вона вас спокійно відпустила? Ніяких… відпустила?
— Так ну, — Санчо безтурботно махнув рукою. — Поплакала, звичайно… баба є баба… тільки пацани мої вже підросли, у господарстві впораються, гарні хлопці… А баба, вона усі вуха мені продзижчала, щоб якоїсь платні просив. Що зброєносці платню отримують. Баба…
— Скільки? — тускло запитав Алонсо.
— Що?! — радісно перепитав Санчо, не вірячи своїм вухам. Він подумав було, що пан його дійсно намірився призначити йому платню.
— Скільки у вас синів? — перепитав Алонсо.
— А-а-а… — Санчо спробував приховати розчарування. — Четверо.
Алонсо мовчав. Ранні зморшки на його обличчі позначилися чіткіше; Санчо стало його шкода.
— Дарма, сеньйоре Алонсо… Бог дітей або дає, або не дає. Це не наша справа, це його Божий промисел… Бог старий хазяїн — більше дотримує, чим роздає…
— Останній, — сказав Алонсо. — Я — останній Дон-Кіхот…
— Сеньйоре Алонсо, — Санчо наліг на стіл ліктями. — Ви мене пробачте, дурного мужика. Але от… шкода, звичайно, шкода, що перервався… Шляхетний рід — завжди шкода… Але ось в чому лихо?.. Хто про нього плакатиме, про Дон-Кіхота? Той погонич мулів, якому Дон-Кіхот нізащо ні про що розвалив голову на постоялому дворі?
— Санчо, — сказав Алонсо по паузі. — У губернаторство на острові ти не віриш… Платню я призначити тобі не можу — ні з чого, вибач… Чому ти зі мною йдеш?
— Так… це… — Санчо розгубився. — Традиція… Батечко мене так назвав, Санчо… Традиція, каже… І, знову таки, всі Панса, що з Лицарями йшли, додому живісінькі поверталися… на відміну від самих Лицарів. Щоправда, ось, один мій родич без ока повернувся, іншому внутрішні органи всі відбили… А одну ногу переламали, так до кінця днів і кульгав… але нічого, головне — живісінький… Ось. А про губернаторство… Так легенда все-таки звідкілясь узялася? Ми от думаємо, що легенда — брехня, а раптом вона не брехня? А раптом таки обломиться мені губернаторство, а я в похід не пішов, на печі залишився… От кривдно буде, так?
Якийсь час Алонсо дивився на нього, а потім розреготався — весело, щиро. І Санчо підхопив цей сміх, і так вони сміялися, обоє страшно задоволені один одним, коли Алонсо раптом осікся і насупився:
— Хто це там? Альдонсо, ти?
У глибині кімнати пливла височенна біла фігура, пливла, то відкриваючи, то знову закриваючи собою зоряне небо за вікнами.
— Альдонса? — непевно перепитав Алонсо.
Він прекрасно бачив, що це не Альдонса. Це хтось високий, ростом з нього, Алонсо; світлий плащ спадає до підлоги, обличчя закрите складками каптура, голова опущена, хода дивна, нерівна, начебто людина п’яна чи поранена і ось-ось упаде…
Санчо оглянувся і подивився туди, куди напружено дивився його хазяїн.
— Що? — перепитав здивовано.
— Та хто там ходить? — Алонсо встав. Санчо схопив його за рукав:
— Хто ходить? Де ходить?
— Ти осліп? Та он же!
Санчо дивився на нього тепер злякано:
— Сеньйоре Алонсо… Немає там нікого. Що ви…
— Як немає?! Я своїми очима…
У глибині кімнати дійсно нікого не було. Порожньо. Секунду назад був — і ось пропав…
Алонсо скинув руку зброєносця і ступнув назустріч ночі за вікнами. На нього дмухнуло пряними запахами запущеного парку; він прислухався — за вікном розкошували цикади, але їхнє сюрчання розбивалося об стіни будинку, як розбиваються хвилі об борт надійного корабля, а тут, у будинку, стояла обімліла сонна тиша…