Тоді йому стало страшно.
Адже він чітко бачив високу фігуру, яка брела в темряві. Він чітко бачив…
Сорочка прилипла до спини. Погляд — мимовільний, марновірний — на шторку, що прикривала мутноокий портрет божевільного Дон-Кіхота, сеньйора Кристобаля Кіхано…
— Санчо… — сказав він і здивувався, як жалібно звучить його голос. — Ти тут нічого не бачив?
Зброєносець був уже поруч. Торкнувся його руки:
— Сеньйоре Алонсо… У вас будинок такий, то сходи скрипнуть, то протяг пройдеться… Може і привидітися всяке. Чого ви занервували?
— Привиділося, — сказав Алонсо, застидавшись свого дитячого страху. — Привиділося, Санчо… Буває.
Алонсо брів, піднявши свічку, і мріяв тільки про одне — швидше добратися до спальні, коли в темряві йому привидівся не подув навіть — так, коливання повітря, полум’я свічки здригнулося і ледве не згасло.
Протяг… буває.
Буває… Але потім йому привиділося обережне скрипіння мостини. Не випадкове скрипіння підлоги, яку давно варто б полагодити — а саме неголосний, приглушений звук, так скрипить мостина, коли по ній йдуть навшпиньках.
Він легкодухо оглянувся — йому здалося, що наприкінці коридору метнулася тінь.
Нікому тут метатися. Феліса спить, і Санчо пішов до себе в кімнату…
Здалося. Буває.
Феліса хрюкала від сміху. Затикала собі рот подолом сорочки — і все одно сміялася, синіючи; у якийсь момент Санчо злякався, що вона задихнеться чи проковтне язика.
— Яке в нього було обличчя! Ні, ти бачив, Санчо! От сміхота… Ти дивився на його обличчя? Я б що завгодно віддала, щоб ще раз його побачити…
— Побачиш, — сказав Санчо знехотя. — Тільки… те саме повторювати не треба. Тепер, приміром, перевести годинник… Чи звук який-небудь, шелест…
— А ходити за ним уже не треба?
— Треба. Ходити будемо по черзі — ти, я…
Феліса хвилину стримувалася, а потім знову покотилася зі сміху. Біля її ніг лежали саморобні ходулі і старе лляне простирадло.
— Ні, ну як згадаю його обличчя… Не можу!
— А ти його не любиш, — сказав раптом Санчо, сказав, сам не знаючи навіщо. — Ти йому брехала.
Феліса відразу ж перестала сміятися. Уп’ялася в Санчо поглядом і покрутила пальцем біля скроні:
— Чого це ти? Ясно, я його люблю. Чого це я його не люблю?
— Ти його не шкодуєш, — сказав Санчо повільно.
— Добридень, — сказала Феліса. — Чого його шкодувати? Ми ж балуємося, граємось… До речі, ти мені не сказав, навіщо тобі все це треба?
— Навіщо? — Санчо прищулився. — Така вже я весела людина, пожартувати люблю. Понура свиня, кажуть, глибоко копає, зате веселій свині жолуді самі в рот валяться…
Феліса прищулилася теж:
— То, може, нічого страшного, якщо я сеньйору Алонсо — зізнаюся?
Санчо посміхнувся:
— Так? А якщо я скажу сеньйорі Альдонсі про «пробку від вина»?
Феліса презирливо закопилила губи:
— А що такого?
— А нічого такого, нічого особливого… Сеньйору Алонсо я і сам зізнаюся. Тільки потім. А то весь смак від жарту пропаде… От у мене старший синок теж пожартувати любить, дядькові своєму одного разу у вбиральню пачку дріжджів кинув…
Кажучи це, Санчо наче ненароком простягнув руку і намацав м’який Фелісин бік; дівчисько відсторонилося:
— Мацалки прибери…
Санчо образився:
— Вже і помацати не можна?
Феліса насупилася. Відвернулась.
— Слухай, недоторко… А спадкоємця сеньйору Алонсо скоро родиш чи ні? Кинули насіння в родючий ґрунт — чи поки не зібралися?
— Тобі яке діло? — запитала Феліса вороже.
Санчо знизав плечима:
— Слухай… Ти що, серйозно хочеш, щоб твій син був Дон-Кіхотом? Щоб тягся, як опудало горохове, на Росинанті, одержував стусани і штовхани, валявся в гівні та блювотині… заради якоїсь там сумнівної слави? Слави дурника-божевільного?
Феліса посміхнулася:
— Ну, кому як… Комусь усе одно, була б слава, а яка — не важливо… Он, сеньйор Мігель Кіхано за славою в похід ходив. Дурниць накоїв надміру, зате потім його впізнавали усюди, де б не заявлявся. Автографи давав… Пісні про нього складали… Пісні, правда, поганенькі, до наших днів жодна не дожила. Вмер щасливою людиною — знаменитістю…
— Звідкіля ти все це знаєш?
— Це всі знають, — засміялася Феліса, — це історія роду Кіхано…