Феліса здивувалася:
— Так? А я ляльку саме зробила потішну, неначебто повішеник, хотіла сеньйору за віконце підвісити…
— Досить, я сказав…
— …А потім швидко зняти, ніби привиділося… був повішеник — нема повішеника…
— Досить!
— Добре… Не потрібний повішеник? Шкода. Скажи хоч зараз, навіщо все це тобі було потрібно?
Санчо глянув на Фелісу так, що та прикусила язик.
— Алонсо, — вночі Альдонса розбудила його, коли він стогнав. — Алонсо… Це сон. Це усього лише сон. Перестань… Що з тобою?!
Він прекрасно розумів, що з ним, але сказати Альдонсі не наважився.
Хвороба набирала розгону, як пущений схилом камінь. Алонсо бачив те, чого не бачать інші; він бачив, як небезпечно хитається над головою стеля, як просідають порохняві балки.
— Альдонсо… вийди з будинку. Тут небезпечно.
— Алонсо, що з тобою?!
Він стримувався з останніх сил, але хвороба брала гору, і тоді він запросив Карраско.
— Сеньйоре Алонсо! Невже?!
Юний психіатр був блідий, як та примара, що привидівся Алонсо в темряві вітальні; губи його тряслися, коли він оглядав Алонсо, стукав по колінах, заглядав у зіниці:
— Сеньйоре Алонсо… Треба заспокійливого. Ось таблетки… Негайно починаємо посилений курс… Отож, вам здається, що вас переслідують? За вами хтось ходить? А перед цим вам не здавалося, що до вас погано ставляться?
Алонсо поморщився; Карраско закивав:
— Так… Манія ставлення, манія переслідування… Це параноя! Шизофренія! Наступний етап — ви з особи, яку переслідують, перетворитеся в агресора, ви будете дуже, дуже небезпечні для навколишніх… Сеньйоре Алонсо, батечко попереджав мене… вам треба на стаціонар!
— Дон-Кіхот у божевільні, — сказав він з тяжкою посмішкою. — Ні, Самсоне… ти не турбуйся. Божевільний Дон-Кіхот більше не вийде на дорогу. Дон-Кіхот — не безумець, як заведено вважати! Ні, хто завгодно, але тільки не безумець. Я обіцяю тобі… Якщо я відчуватиму… якщо я зрозумію, що це все… я сам себе заспокою. Мені більше нічого втрачати… Як нерозумно — прямо перед двадцять восьмим… Самсоне… Може, ще минеться? Га, Самсоне?
Карраско пішов, закусивши губи і хитаючи головою. На столі залишилася ціла гора уїдливо-яскравих капсул.
Вона ненавиділа цього самовпевненого молодика. Вона би без розмов викинула його з будинку — але треба було терпіти. Терпіти і посміхатися.
— Так, я помітила. У нього з’явилися деякі дивні відчуття… Але це ще ні про що не говорить!
Збентежена мордочка Карраско вкрилася плівочкою світової скорботи:
— Говорить. Сеньйоро Альдонсе, фахівцю це говорить багато про що. Наш сеньйор Алонсо…
— Він не ваш сеньйор Алонсо! — вона все-таки не стрималася. — Ви вже не перший день стоїте в нього над душею, ви навіюєте йому, що він божевільний! Що він неодмінно збожеволіє! Якщо з ним… якщо не дай Боже з Алонсо станеться… нещастя — вам це так не минеться, Карраско! Земля буде горіти у вас під ногами!
— Сеньйоро Альдонсо, — белькотів молодик. — Я розумію… Таке нещастя на ваші плечі… Але, сеньйоро Альдонсо, весь рід Кіхано несе на собі це прокляття…
— Не меліть дурниць, — сказала вона зарозуміло. — Алонсо здоровий.
Карраско зморщився, начебто збираючись заплакати:
— Я розумію… Ви не можете зізнатися навіть собі… Але будьте мужні, Альдонсо! Ось…
І він витрусив на стіл вміст мішечка, який увесь час м’яв у руках.
Альдонса не відразу зрозуміла, що це. Спершу гидливо придивилася; потім швидко взяла в руки, розгорнула…
Гамівна сорочка з безвільно опущеними рукавами. Довгими, довгими рукавами…
Карраско хотів ще щось сказати, коли Альдонса хльоснула його довгим рукавом — по обличчю:
— Геть.
Він сторопів. Хотів щось сказати…
— Геть з мого дому!
Зляканий тупіт ніг. Був Карраско — немає Карраско.
У пічку. У пічку цю гидоту…
На півдорозі їй стало зле.
Вона не спалила сорочку — заштовхала кудись до купи ганчір’я.
Вона подумала: а що, якщо Карраско має рацію?!
Він терпів.
Таблетки Карраско так і лежали гіркою — незачеплені. Колись підлітком йому довелося випробувати дію таких ось, у яскравих капсулах, ліків; тепер він боявся цих таблеток. Він вирішив для себе, що поки в нього вистачить сил терпіти — він потерпить, і тільки коли вже стане зовсім несила…
А вранці над головою раптом розгорнулися крила вітряного млина. Заскрипіли, загрожуючи підчепити Алонсо і розмазати його по стіні; він метнувся, намагаючись утекти, але за вікном уже зловтішно вищирялася пика чаклуна Фрестона.