Санчо хотів ще щось сказати, але змовчав, ніби йому заткнули рот.
— Я не вірю, — з жахом сказав Алонсо. — У мене начебто віру… видалили. Вирізали, як гланди. Я не можу! Усе…
І тоді він ліг обличчям на купу обладунків і заплакав.
Вона стояла і дивилася на справу рук своїх.
Ця нова, незнайома, надломлена людина не могла ступити й кроку, Санчо майже на руках перетягнув його в крісло. Щось бурмотів, застерігаючи, умовляв, повторюючи благу неправду про те, що все минеться, що вони вирушать пізніше, що треба відпочити й отямитися, що усе буде добре…
Ось тепер усе, що він казав, стало правдою. Тепер і тільки тепер Дон-Кіхот дійсно мертвий…
Дон-Кіхот мертвий і переможений.
Дон-Кіхот ніколи не вийде на дорогу.
Не стане виголошувати пишні промови про справедливість, не візьметься тішити своїми витівками пастухів і погоничів мулів, не буде провокувати владолюбців на жорстокі містифікації…
І, зрозуміло, на допомогу Дон-Кіхота нікому сподіватися не доведеться. Її і так було мізер, цієї «допомоги»…
Світ без Дон-Кіхота.
Пустеля. Гарячий вітер, земля, що потріскалася. Білі кістки… І стерв’ятники, стерв’ятники в небі, орди стерв’ятників, на всіх не вистачить жертв…
Ця людина, що скорчилася в кріслі. Ця нова жалюгідна людина… усе, що залишилося від її Алонсо.
І що, тепер нічого не можна зробити? Колишнього Алонсо не повернеш, як не повернеш Панчиту?!
Альдонса побачила, що стоїть перед узвишшям, на якому розкладені обладунки. А поруч валяється таз для бриття…
Який так довго служив славним шоломом, що гріх його залишати ось так, на підлозі.
Вона подивилася в очі власному відображенню, яке глянуло на неї з того боку полірованої сталі. І, коли шолом ліг на її голову, вона майже не відчула його ваги.
Нагрудник…
«Вірю».
Наплечники…
Вам смішно? Смійтеся. Дурна жінка рушає в героїчний похід? Верхи на Росинанті?! У лицарських обладунках?! Шляхом, який і не всякому здоровому чолов’язі до снаги, а до того ж — безглуздий?!
Вона повернула голову — і зустрілася очима із Санчо.
Так, зброєносець зовсім очманів; у нього був такий дурнуватий вигляд, що вона не витримала і розсміялася.
Взяла до рук списа… Примірилася… Нічого, здолає. Збити парочку велетнів — якраз.
Підняла підборіддя:
— Алонсо… Я повернуся. Розумієш… що б там не було, але Дон-Кіхот… Прощавай. До побачення, Алонсо.
Санчо дивився, як їде Альдонса…
Санчо дивився, як рушає в мандрівку славний лицар Дон-Кіхот.
Що це? Трагедія? Фарс?
Алонсо теж дивився їй услід. Дивився, затамувавши подих.
Дон-Кіхот їде без Санчо Панси?!
Зручніше розмістивши в кріслі свого бідного хазяїна, Санчо поспішив до вікна. Виглянув саме, щоб побачити, як Альдонса сідає в сідло… Сідає легко, незважаючи на вагу збруї…
— Еге! — вирвалося в нього. — А така ж жінка, вона… Пробачте, хазяїне, але вона хоробро поскакала! Батько у неї не приборкує коней?
Алонсо мовчав.
Санчо поспішно витер чоло рукавом:
— От, як… Ух…
Метнувся до дверей; повернувся назад. Клякнув перед кріслом на коліна:
— Ну, як вам, сеньйоре Алонсо? Краще?
Алонсо кивнув.
— Сеньйоре Алонсо… я… Жінки, вони непослідовні, як… Немає такої тварини на світі, щоб з нею порівняти. Весняний вітер у порівнянні з жінкою — педант, він просто зразок послідовності… Флюгер на даху в порівнянні з жінкою — зануда. Та вона честю готова пожертвувати, щоб чоловіка при собі втримати… А от коли чоловік залишився — він її, пробачте, неначебто і недостойний… Ні, брешу, чого це я… То висне якорем, то надувається вітрилом — така вона, жінка… Куди там тій Дульсинеї, ви мене пробачте на слові, пане Алонсо, але ваша сеньйора Альдонса будь-якій Дульсинеї сто очок фори дасть… Кажуть, де чорт не справиться, туди бабу пошле!
Він піднявся з колін. Поклонився, пригорнувши руку до серця:
— Не згадуйте лихим словом, сеньйоре Алонсо… Усе буде… усе буде гаразд. Ми незабаром…
Підбіг до вікна. Розчинив важку раму; навалившись животом на підвіконня, закричав назустріч сонцю:
— Пані моя! Сеньо-оро! Заждіть! Зброєносця забули-и! Егей!
Махнув рукою і, підхопивши на ходу дорожній мішок, поспішив сідлати Сірого.
Біль у хребті притупився.
Незабаром зовсім мине.
Це від нервів.
Він зміг піднятися. Прошкутильгав до вікна…
Вдалині на дорозі маячили дві фігурки. Одна вища, верхи на худому коні. Інша — низенька, верхи на товстопузому ослові.
Над їхніми головами висіло невисоке сонце, нанизуючи на себе вістря довгого списа.
Він простяг руку.
Йому здалося, що долоня його росте і росте. Що вона зависає над подорожанами — будиночком, який захищає їх від дощу та граду і від людської підлості…
Подорожани віддалялися, і ось уже дві чорні точки видніються на обрії, а сонце набирає силу, б’є в очі.
— Коли ти прийшла до мого будиночку, — пошепки сказав Алонсо. — Коли ти не злякалася ні гніву рідні, ні глузувань, ні пліток… Коли ти повірила мені, коли ти довірилася мені… Коли ми довідалися, що в нас не буде дітей, але ми трималися один за одного… Пам’ятаєш? Альдонсо. Ти знаєш… я викуплю в ювеліра твій кулон, і він чекатиме тебе. Альдонсо… Нехай будь-яка ілюзія рано чи пізно розбивається, а щирими побажаннями вимощена дорога до пекла… Але ж не означає це, що не можна вірити ні в що на світі, й не варто навіть намагатися бажати комусь добра?! Нехай наш світ неможливо змінити на краще… але якщо ми не спробуємо цього зробити — ми не варті й цього, недосконалого, світу! А доки Дон-Кіхот іде шляхом… є надія.
Він примружив очі. Темних точок уже не видно, тільки шлях, що веде за обрій, нескінчений порожній шлях…
Зійшло сонце — і сіло сонце. І знову зійшло; тіні поменшали і виросли знову, і пожовкла трава, і зазеленіла знову, і знову потьмяніла під дощем…
— Люди, — сказав Алонсо пошепки. — Якщо ви колись зустрінете Дон-Кіхота…