Це від нервів.
Він зміг піднятися. Прошкутильгав до вікна…
Вдалині на дорозі маячили дві фігурки. Одна вища, верхи на худому коні. Інша — низенька, верхи на товстопузому ослові.
Над їхніми головами висіло невисоке сонце, нанизуючи на себе вістря довгого списа.
Він простяг руку.
Йому здалося, що долоня його росте і росте. Що вона зависає над подорожанами — будиночком, який захищає їх від дощу та граду і від людської підлості…
Подорожани віддалялися, і ось уже дві чорні точки видніються на обрії, а сонце набирає силу, б’є в очі.
— Коли ти прийшла до мого будиночку, — пошепки сказав Алонсо. — Коли ти не злякалася ні гніву рідні, ні глузувань, ні пліток… Коли ти повірила мені, коли ти довірилася мені… Коли ми довідалися, що в нас не буде дітей, але ми трималися один за одного… Пам’ятаєш? Альдонсо. Ти знаєш… я викуплю в ювеліра твій кулон, і він чекатиме тебе. Альдонсо… Нехай будь-яка ілюзія рано чи пізно розбивається, а щирими побажаннями вимощена дорога до пекла… Але ж не означає це, що не можна вірити ні в що на світі, й не варто навіть намагатися бажати комусь добра?! Нехай наш світ неможливо змінити на краще… але якщо ми не спробуємо цього зробити — ми не варті й цього, недосконалого, світу! А доки Дон-Кіхот іде шляхом… є надія.
Він примружив очі. Темних точок уже не видно, тільки шлях, що веде за обрій, нескінчений порожній шлях…
Зійшло сонце — і сіло сонце. І знову зійшло; тіні поменшали і виросли знову, і пожовкла трава, і зазеленіла знову, і знову потьмяніла під дощем…
— Люди, — сказав Алонсо пошепки. — Якщо ви колись зустрінете Дон-Кіхота…
Емма і Сфінкс
(повість)
Пролог
У лісосмузі пахло по-осінньому. До настання вічності залишалося не більше півгодини.
Хлопчик витяг із кишені складний ножик, узяв напоготів довгий зручний ціпок і заходився розгортати траву та пріле листя в найпідозріліших місцях.
Він любив шукати гриби. Це було схоже на риболовлю, майже так само цікаво. Тут водяться маслюки і красноголовці, а порохняві сироїжки — ну їх до біса…
Минуло півгодини, а може, година, а може, й цілі дві; сонце висіло ще високо, у хлопчика затерпла шия — весь час дивитися униз. Він випростався — і побачив попереду, за кілька кроків, повалене дерево.
Він не пам’ятав, щоб тут росли такі дерева. Не помічав раніше. Воно було старше за лісосмугу, старше за дорогу, старше, напевно, за все їхнє селище.
Воно було величезне. І тепер лежало на боці, наставивши на хлопчика круглий і світлий зріз.
Хлопчик підійшов.
Пень був завбільшки як столик. Зріз лежачого стовбура сягав хлопчикові до пояса. Деревина була геть сира, видно, спиляли недавно і дуже охайно — начебто по маслу ножиком, подумав хлопчик.
І на пні, й на зрізаному стовбурі чітко виднілися річні кільця. Хлопчикові одразу ж закортіло дізнатися, скільки їх; він почав лічити — і збився, почав знову — і збився знову.
Кілець було не менше ста. А може, більше.
Хлопчик сів на край величезного пня і подумав: цілий рік — із канікулами, зимовими та весняними, з Дідом Морозом, із довгим літом уміщується в одному кільці. Відрахувати десять кілець — і вийде все його життя.
Дивно.
Він провів долонею, ледь торкаючись пня. Від середини, де кільця майже зливалися, до краю. Дерево жило сто років, подумав хлопчик. А тепер я бачу, як воно жило. Кожну його хвилину.
А хто його зрізав?
Сонце сховалося за хмарину.
Хлопчикові раптом здалося, що все навколо змінилося. Стало дуже тихо; ще мить тому шелестіло гілля та виспівували птахи, оце зараз — як у безлюдному будинку, як на контрольній.
Він аж ніяк не був страхопудом. Але страх прийшов, увіллявся в шкіру сотнями голочок, підняв коротко стрижений чубчик на маківці.
Треба було оглянутися. Переконатися, що ніхто не дивиться в потилицю, ніхто не ховається за поваленим стовбуром.
Він знав, що треба оглянутись, але не міг. Не поверталася шия. І чим довше він сидів завмерши на широкому пні, тим ясніше йому ставало, що позаду в нього хтось (щось?) є.
Чому, адже він завжди вірив, що все погане в житті трапиться не з ним?!
Чому ж це трапляється? Вже майже трапилося?
Ніколи раніше на нього не навалювалася така тривожна, така незбагненна паніка. Хоч крихтою розуму він усвідомлював, що причини — немає, що в лісі він один…
Напевно.
Усе, що він устиг зробити — закричати і зірватися, перекидаючи кошик, з місця. І кинутися через ліс з розпачливим «Мамо!»