Частина перша
Емма
Другого листопада Еммі Петрівні виповнилося тридцять п’ять років.
Відзначали в театрі. Емма принесла велику сумку з бутербродами, купила в сусідньому магазині належну кількість вина, горілки й одноразових стаканчиків. Після денного спектаклю («Лісові пригоди», казка для дошкільників) у великий гримерці накрили стіл.
Усе вийшло надзвичайно пристойно та навіть дуже мило. Поки Емма переодягалася, поки змивала заячий ніс, губу й тонкі вусики, завтруппою вже встигла розкласти бутерброди і розрізати торт. Потім прийшли гості — всі, хто був зайнятий сьогодні вдень, а з ними старенька костюмерка та помреж. Виголошували тости, зичили здоров’я, називали людиною вірною, сумлінною, чесною, доброю і взагалі гарною. Подарували порцелянову вазу. Принесли букет листопадових — дрібних, але дуже запашних — айстр. Усе сказали, з’їли й випили приблизно за годину з чвертю, а потім дівчатка, сусідки по гримерці, допомогли Еммі зібрати посуд і спорожнілі пляшки назад у сумку.
Швидко смеркло. О п’ятій годині за вікном було майже зовсім темно; ті, що були зайняті у вечірньому спектаклі, ще не прийшли, решта розійшлися по домівках. Емма залишилася в гримерці сама.
Це була давня звичка. Вона завжди йшла пізніше за всіх. У школі. В інституті. У театрі. Повільно розбираючи, повторюючи роль, ще раз програючи її подумки, здійснюючи своєрідний ритуал, жертвуючи Улюбленій Справі додаткову годину-півтори або хоч тридцять хвилин.
І сьогодні вона затрималася скоріше за звичкою, аніж через необхідність. Дбайливо склала в стіл коробки з гримом, пачку лігніну, мильницю, рушник і крем. Застібнула пальто, зав’язала шарф, узяла сумку, ступила в сутінь коридору.
Попрощалася з черговою на вході.
Повітря було холоднішим, ніж уранці. З неба сипало останнє листя — найстійкіше, найжовтіше. Налипало на мокрий асфальт.
У чорних калюжах віддзеркалювалися поодинокі яскраві зірки і тьмяні листопадові ліхтарі.
Неподалік від службового входу ріс великий каштан. На одній голій гілці збереглося засохле суцвіття — травнева «свічка».
Чомусь цим квітам не дано було стати плодами, обрости колючими кульками каштанів і впасти у вересні на асфальт. Для білої пірамідки донині продовжувався травень; правда, квіти засохли і зморщилися, однак навіть кістяк суцвіття виглядав зухвало, залишившись один на голій-голісінькій гілці.
Емма відвела погляд від «запізнілої свічки». Вивантажила в урну пластиковий пакет зі сміттям. Поправила шарф.
Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять. І вона в тридцять п’ятий раз зіграла Матінку-Зайчиху.
Вона завжди вважала почесною, мало не священною справою працювати для дітей. Вона переграла в півсотні різних спектаклів — білок і лисиць, зайчих, зайчат, дівчаток, хлопчиків, курочок, жаб, дерев’яних солдатиків, стражників, шахових фігурок, метеликів і навіть корів.
Її завжди називали як приклад, коли говорилося про серйозне ставлення до професії.
Вона жила, начебто під розгорнутим крилом. Вона знала — зі шкільних років — що її завзятість і відданість неодмінно будуть винагородженні. Ні, вона старалась не задля винагороди, однак десь усередині неї завжди жила віра в чудо, що незабаром трапиться. Повертаючись додому пізніше за всіх, утомлена, заглиблена в себе, вона несла повз вечірні вітрини свою таємницю — таємницю Попелюшки, яка знає, чим закінчиться казка.
Їй було приємно до дрібних деталей продумувати крихітну, нічого не варту роль. Нехай навіть у поганому спектаклі. Була в цьому якась насолода; Емма вигадувала біографію лисичці, що з’являлася на п’ять хвилин у зграї інших звірів. Чи їжачкові, у якого за весь спектакль було три слова. Але зате як вона проживала ці зони мовчання!
Приходила не за сорок хвилин до початку — за півтори години, гримувалася, хвилювалася, чекала. І знала: справжня любов не буває безмовною. Усе в неї буде — і ролі, і режисери, і визнання… Хіба в долі немає очей?
Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять.
Сьогодні вона вкотре бачила, як п’ятдесятилітня Ірина Антонівна скаче по сцені, трясе подвійним підборіддям, зображуючи хом’ячка. Дітям, напевно, подобається? Що може бути шляхетніше, ніж грати для дітей?
Сьогодні Емма вперше зрозуміла, що через півтора десятка років вона гратиме на цій же сцені, того ж хом’ячка. Чи — у кращому разі — чиюсь бабусю. Діти в залі будуть мінятися, Емма на сцені буде старіти. І колись в антракті її наздожене інфаркт, і її одвезуть у лікарню, не встигнувши змити зі старечих щік намальовані гримом заячі вусики…