Над мокрим асфальтом пливли чорні силуети перехожих. Сумка з дарованою вазою зробилася раптом важкою, як цемент. Що почувала б Попелюшка, якби їй довелося зістарітися в домі мачухи, серед чужих дітей та онуків?
Навколо стояв листопад — прекрасний час для тих, хто любить себе пожаліти.
У понеділок у театрі був вихідний. Емма витратила короткий день на прання, віник і блукання продуктовими магазинами; темрява застала її на кухні, на самоті, за ранньою вечерею.
Яєчня витріщала жовті підсолені очі. Маленький телевізор безгучно гортав кадри якоїсь, очевидно, мелодрами, і Емма дивилася на екран заворожено, а водночас байдуже, як дивляться у вогонь каміна. І в цей час гримнув телефонний дзвоник.
— Алло?
— Еммочко, з днем народження! Бажаю всього-всього! А здоров’я найбільше! Як ся маєш, як святкуємо?
Іринка, стара Еммина приятелька ще з інституту, завжди відрізнялася чудовою недбалістю в усьому. Вона завжди спізнювалася на репетиції, губила гроші, речі та документи, забувала текст ролі, плутала не тільки чужі дні народження, навіть про свій якось забула, і на вітальну телеграму від матері довго дивилася, витріщивши очі.При всьому цьому Іринка благополучно працювала в академічному театрі, одержала «заслужену» у двадцять п’ять років і незабаром, через місяць-другий, має стати «народною».
— Дякую, Ірочко, — сказала Емма, мимоволі посміхаючись. — Учора відсвяткувала.
— А-а-ай! — затягла Іринка. — От голова в мене, завжди забуваю, ти вже пробач дурепі, адже ліпше пізно, ніж ніколи… Слухай, тим краще. Позаяк гостей у тебе сьогодні немає, може, виберешся до нас? У нас із Ваньком майже ювілей, п’ятнадцять років і одинадцять місяців як одружені… Винце є гарне, тортик, те-се, спектаклю немає, коли таке буває? Давай, чуєш?
— Ні, дякую, — сказала Емма майже злякано. — Вані вітання, звісно, але в мене сьогодні… От якби заздалегідь… Ні, ні, дякую, але сьогодні справді не вийде ніяк.
До Іринки з чоловіком — півгодини їхати маршруткою. У відповідь на дзвоник за дверима почулося спершу утробне «Гав! Гав!», потім рішуче Іванове «Фу!», потім сміх Іринки, далі гавкіт віддалився і стих так раптово, начебто пес провалився в пекло. На мить стало темним світле вічко на дверях; клацнув замок, і ось Іринка, висока, пишногруда, у східному шовковому халаті до п’ят розкрила назустріч Еммі обійми.
— Поздоровляю, — сказала Емма, тицяючи їй у руки букет осінніх айстр. — Усе-таки п’ятнадцять років і одинадцять місяців…
— Це ми тебе повинні вітати!.. — голосно зраділа Іринка. — У нас і подарунок є!.. Боже, ну ти так рідко заходиш, я розумію, життя це довбане, закручена, але треба ж собі робити свята, якщо сам себе не потішаєш, то хто?.. Нумо до столу, до столу, ми тут з Ваньком уже пляшчину — ось, а тортик жде, не різали, тебе виглядали…
Іван, Іринчин чоловік, колись учився з Еммою на одному курсі, але в театрі не працював жодного дня — в нього виявилися стихійні здібності до підприємництва, і за кілька років він устиг пройти шлях від «човника» з цератовими сумками до глави великої та шанованої фірми.
— Привіт, Ван, — Емма усміхнулася. Іван галантно тикнувся губами в її руку; у нього були тверді лоскітливі вуса.
— Зараз Офелію випущу, — сказала Іринка. — Еммочко, ти, головне, різких рухів не роби. Нехай вона обнюхає, освоїться…
Офелія народжена була для ролі Собаки Баскервилів. Емма ніколи не боялася її — може, тому, що не уявляла достоту, на що собачка здатна. А чоловіки уявляли — і тому перший вихід Офелії до гостей завжди супроводжувався тисячею застережень.
Емма дала себе обнюхати. Потім Офелія, з голосним сопінням і тупанням, прочовпала в далеку кімнату і там, судячи з гуркоту, вляглася.
Стіл був накритий прямо на кухні — добре, що кухня в подружжя була завбільшки з невеликий стадіон. У центрі столу містився якийсь багатоповерховий, перспективного вигляду тортик кілограмів на п’ять.
— Яку ти хочеш музику? — поспитала Іринка.
— А… більше нікого не буде? — розгублено запитала Емма. Вона знала, що вечірки в цій квартирі влаштовувалися зазвичай велелюдні.
— Ти ж бо розумієш, усе експромтом, під настрій… Мигаєви ще збиралися, але в них Санько занедужав, напевно, грип, — Іринка перебирала диски під настінною лампою, відблиски від маленьких круглих дзеркал сновигали по стелі. — Ось, це новеньке… Ставити?