— Давай, — погодилася Емма.
І залунала музика.
Іван краяв торт. На широкий світлий ніж налипали шоколадні шматочки крему. Іринка говорила й говорила, мова її поєднувалася з музикою, дві звукові доріжки — інструменталка та балаканина — перепліталися, не заважаючи одна одній.
— А як Ігорчик? — спитала Емма, коли в Іринчиному монолозі трапилася невелика пауза.
— Чудово, — озвався Іван. — Вступаємо ось… Серйозно вступаємо.
— Цього року? — здивувалася Емма. — Уже?
— Уже, — Іринка зайняла своє місце за столом. — А ще вчора, здається, під ногами крутився… Ну, давай — за Емчин день народження.
І, перш ніж Емма встигла погодитися чи заперечити, келихи продзвеніли і тост був реалізований.
— Будь здорова, Еммочко! — виголосила Іринка, облизуючи напомаджені губи. — Сама знаєш, як ми з Ваньком тебе любимо… Ну, розповідай, що нового?
— Нічого, — сказала Емма. — Хіба що казку на Новий рік репетируємо. Чесно кажучи, фіґня рідкісна. Краще б «Дванадцять місяців» узяли.
Іринка погодилася:
— Авжеж… Знаєш, Лопатова заміж вийшла?
— Та ти що?!
Якийсь час вони їли торт, обговорюючи життєві перипетії давніх друзів і ворогів, ближніх і далеких знайомих, їхніх дітей, племінників і зятів.
— Дурниця! — Іринка енергійно підстрибнула на стільці. — Ігорчик і гадки не мав — який там театральний, ти що… Він же серйозний мужик у нас… Він фундаментальний мужик, добре знає, чого хоче, уже зараз програми пише недитячі… Математику любить, — Іринка чомусь притишила голос. — Репетитор у нього — один дуже цікавий мужик. Бере він, звичайно, бабок неміряно… Але — гарантує. З гарантією працює. Причому вступають не банально, по блату, — ні. Всі, за кого він брався, усі з математики мають п’ять, куди не тикнися… От і зараз сидять, трудяться. Тричі на тиждень, понеділок-середа-п’ятниця…
— У мене з математики трояк був, — зізнався Іван. — Коли дивлюсь, які Ігорець задачі бере — кайф ловлю, присягаюсь.
— А наш Росс і справді цікавий мужик, — вела далі Іринка напівголосно. — Ростислав Вікторович. Не від цього світу, знаєш, як у книжках. Божевільний учений, щось таке. Пише книги якісь, подейкують, у них академіки ні біса не тямлять, ті, що кумекають, — чуби рвуть. Від щастя. Начебто геніальний він. Визнають — Нобеля дадуть…
— Нобеля математикам не дають, — сказала Емма.
— Хіба? — здивувалася Іринка. — Ну, тоді інше щось дадуть… А якщо й не дадуть — у нього і так бабок доста, на «чурпачках» заробляє. Отож мужик він цікавий, цікавий… ну що, за що тепер підіймаємо келихи?
Емма відчувала легку ейфорію. У такі хвилини їй приємно було думати про людей, які літають і танцюють, про крилатих, які не торкаються землі, про тих, що сміються, співають, про добрих…
— Давайте за Ігорчика, — запропонувала вона. — Щоб він був здоровий і поступив.
— За Ігорчика! — в один голос погодилося подружжя.
Не встигла Емма поставити на скатертину наполовину спорожнілий келих, як у коридорі почулися голоси, і Офелія ще здалека радісно виснула. За мить до кухні зазирнув Ігор — пелехатий губань-підліток, дуже схожий на матір.
— Драсте, тітко Еммо…
— Здоров! А ми тут за тебе п’ємо! — зраділа Емма, здається, надто голосно.
Іринка підвелася:
— Ігорчику, ти Ростика Вікторовича не дуже заморив? Ану…
Іван знову налив по вінце Еммин келих.
— Ростиславе Вікторовичу! — долинув Іринчин голос уже з передпокою. — Сподіваюсь, вас можна запросити на чарчину? Ван торт купив, дуже смачний. Може, кави?
І щось відповів чоловічий голос.
— На двадцять хвилин! — рішуче наполягала Іринка. — Ігор почекає. Через двадцять хвилин вийдете разом… Що? І Офелія почекає. На вулиці холод, змерзнете, треба теплого перед дорогою…
Офелія розчаровано заскиглила.
На порозі кухні постала спершу Іринка, а за нею — чоловік років сорока, чорнявий. Обличчя в нього було трикутне, вузьке, з гострим підборіддям. Очам і бровам, здавалося, було тісно на цьому обличчі без щік, тому брови стовбурчилися, а очі, ясно-сірі, дивилися відчужено й дивно.
— Добрий день, — сказав чоловік, зупиняючись у дверях.
У готичних романах, що їх Емма любила підлітком, у таких випадках повідомлялося: «Його пройняло передчуття». Колись Емма думала, що «пройняло» — книжковий вислів, а «передчуття» — усього лише неясний здогад; тепер їй здалося, що її не боляче, але цілком відчутно штрикнули голкою під ребро.
— Це Ростислав Вікторович, — Іринка чомусь посміхнулася до Емми. — А це Емма Петрівна, наша з Ваном близька подруга ще зі студентських років… Чудова людина, прекрасна акторка. Працює в дитячому театрі. Та ви сідайте, Россе!