Вона була права. Уже на третій день — до дев’ятого спектаклю — від авторського тексту не залишилось і сліду.
Діти йшли потоком. Учителі ледь устигали вивести попередніх, а у фойє вже збиралися нові глядачі; три спектаклі — о десятій, о першій та о четвертій. І ще один вечірній, для старшокласників, о сьомій. І так — дванадцять днів без перепочинку.
Емма приходила за годину. Переодягалася стражником (обшитий парчею «шолом» і така ж «кіраса») і зустрічала глядачів у фойє. Водила масовку — танці навколо ялинки, конкурси тощо. За чверть години до спектаклю відкривали зал, діти починали вмощуватися, а Емма поспішала в гримерку, вдягалася Черепашкою, гримувалась і йшла на сцену.
Її героїня була зайнята майже безперервно цілу першу дію — сорок п’ять хвилин. В другій дії в неї були ще й танці — аж три.
Перед другим спектаклем, о першій годині дня, масовки водила Снігурка, а Емма обідала бутербродами та чаєм із термоса. Поролоновий панцир черепашки невдовзі пропах потом, його доводилося збризкувати парфумами. Дівчатка-сусідки по гримерці називали Емму не інакше як «Ніндзя».
Перед третім спектаклем вона знову надягала кірасу та шолом: «Здрастуйте, діти! Ви хочете пройти в казкове королівство? Я — стражник біля воріт!»
Відігравши втретє, вона довго лежала на канапі, не переодягаючись, а тільки відстебнувши панцир.
Іноді — через два дні на третій — у неї бував і вечірній спектакль. Правда, у ньому вона була зайнята зовсім мало.
У спектаклі для старших школярів «Ішли солдати» вона грала дівчину, яку вбили на самому початку війни, на початку першої дії. Проте — відповідно до витонченого задуму постановника — усі вбиті по ходу дії герої не шли зі сцени, а сиділи на передньому плані, на «лаві мертвих» впродовж усієї вистави дивилися в зал, утілюючи в такий спосіб, якусь режисерську ідею.
Емма сиділа. Година, далі антракт, коли можна випити чаю та зігріти ноги, а потім друга дія — сорок хвилин.
Ніколи раніше — а вона грала цю маленьку роль уже два роки — час на «лаві мертвих» не був для неї обтяжливим чи втраченим. Вона слухала «живих» партнерів, проживала свою — убитої дівчини — долю, сумно дивилася поверх голів, не зауважуючи ні протягів, ні болю в спині, ні «дірок» у спектаклі.
Тепер — може, винувата втома? — хвилини покірного сидіння обличчям до залу тяглися, як години. Емма не могла думати про роль. Не могла зосередитися. У вухах дзенькала «Танцювальна» з денної казки; тісна гімнастерка намокла під руками, а ноги у великих кирзаках мерзли, і крижаний протяг, завсідник сцени, лизав розпаленілу спину, обіцяючи в майбутньому біль та хворобу.
Навіщо я тут, думала Емма.
Її партнери, такі ж самі нещасні, «убиті» пізніше, думали приблизно те ж саме. Утім, вони, на відміну від Емми, бунтували проти «некроромантичної» режисерської знахідки від самого початку репетицій.
Щоб розважитися, Емма намагалася пригадувати вірші — серйозні, патетичні, щоб зберегти потрібний вираз обличчя. Натомість у голові роїлися театральні байки — і не раз і не два посмішка, дурна і злочинна, силувалася розтягнути її губи аж до вух, і чим сильніше Емма напружувала м’язи, щоб стримати її, тим нахабніше з грудей виривалося хихикання, і навіть «мертві» партнери позирали на неї з подивом.
Тоді вона починала думати про інше… про сумне, щоб прогнати усмішку. Думала про свою маленьку квартирку, про самотність. Про те, що їй тридцять п’ять, вона грає мерців і черепашок, а більше ніколи нічого не зіграє…
Тоді її обличчя робилося серйозним і сумним, відповідно до моменту. Замість веселощів приходила туга, від якої хотілось усе кинути, дочекатися затемнення й поповзти за куліси…
Одного разу в антракті «Солдатів» Емма не витримала і підійшла до помрежа:
— Не можу сидіти другу дію. Застудилась. Помираю. Можна, додому піду?
Помреж знав Емму десять років. Очі його трохи скругліли:
— Тобто? У першій дії вбита Ганна сиділа, а в другій — змоталася?
— У мене ялинка, — сказала Емма. — Я в одному складі, бо Катька на гастролях. Якщо я візьму лікарняний, хто гратиме?
— Як — лікарняний? — розгублено перепитав помреж. — Який-такий лікарняний? Хто ялинки гратиме? Ну, Еммо, не сподівався від тебе такої підлоти…
Дивлячись у його обурені очі, Емма зрозуміла, що їй слід відчути себе легкодухою зрадницею. Але — напевно, через втому — не відчула нічого.