— Щодо тієї справи? — запитав нерішуче.
Дим кивнув.
— На город підемо, — сказав Сот-Озерний, приймаючи, очевидно, про себе якесь важливе рішення. — А то в будинку — на головах сидять, діти, онуки…
Погоджуючись, Дим ще раз кивнув.
Спробу частування він відкинув одразу, але Сот-Озерний і не наполягав; незручно влаштувавшись за вритим у землю столом, колупався у зубах зірваною дорогою гілочкою:
— Земля тут така… По п’ять разів на день поливати доводиться. Але від брикетного з душі верне — хочеться хоч трішки, але свого, соковитого, живого… Онуки маленькі ще…
Дим покивав, погоджуючись; під його поглядом Сот запнувся. Тужливо зітхнув:
— Щодо тієї справи… Матеріали ви піднімали?
Дим напівприкрив очі:
— Тіло без ознак насильницької смерті, ймовірно, нещасний випадок. Хтось зірвався з обриву в ріку і потонув. Особа не була встановлена… спочатку. Так?
— Так, — Сот-Озерний кивнув. — Спочатку… А потім його знайшли. Брати приїхали і впізнали. Вони ж і забрали його… Ліс-Лановий, з тих Ланових, що на півдні… Ім’я є в матеріалах справи. Ліс-Лановий.
У вологому бадиллі скрекотали цвіркуни. На краю поля жовтіли, безсило загрожуючи палючому сонцю, умираючі від спеки колючки.
— Його ніхто не вбивав, — сказав, начебто виправдовуючись, Сот-Озерний. — Ніяких слідів насильницької смерті…
Дим кивнув:
— Я не шукаю його вбивцю. Мене цікавлять подробиці, яких немає в матеріалах справи.
Сот-Озерний насупився. Зайорзав на твердій лаві:
— Але чому ви думаєте…
— Я знаю, — відрізав Дим. — Вас ніхто ні в чому не звинуватить. Зрозуміло, якщо я почую все, що мені потрібно.
Повіки колишнього старости почервоніли ще сильніше, карі очі сховалися глибоко під брови; кілька хвилин паузу заповнювали пісні цвіркунів.
— Чиновник із міста, що проводив розслідування цієї справи, — сказав Сот-Озерний, — заборонив мені будь-кому давати пояснення…
— Це він дав мені наводку. Мені можете сказати.
Цвіркуни.
— Він був… — почав староста і запнувся. — Цей… був…
— Що? — тихо запитав Дим.
— Він був… стрижений, — вимовив Сот-Озерний. — Я спочатку не зрозумів, що це… Мої хлопці вирішили, що це якась шкірна хвороба… Я нічого їм не сказав. А той чиновник, з міста… зрозумів, що я здогадався. Він… його дуже злякало… не те, що я зрозумів, ні, а сам цей… огидно, ви розумієте. Я не боюся мертвих… А цей…
— А брати? — швидко запитав Дим. — Брати, коли його забирали, помітили, що щось негаразд?
Сот-Озерний проковтнув слину. Похитав важкою головою:
— Ми ж його в мішку просмоленому… у льоді тримали. Братам показали… обличчя. І все. Потім запаяли… Адже він довго в річці плавав… Так і відправили…
— Це все?
Сот-Озерний зусиллям волі змусив себе заткнутися. Мовчки кивнув.
«І ще заповідав Лідер: ніколи не стрижіть волосся на голові і на тілі. Хто обстрижений — той проклятий, той — тварина. Той, хто хоч раз дав шерсть, приречений віддати і м’ясо. Обстрижений — потрапить на бойню. Пам’ятайте про це завжди».
Вулиці селища були затягнуті курявою, що зависла у повітрі. Дрібна суспензія дратувала очі й ніздрі, а вітру не було, ні подиху, ні подуву; не дуже давно цими вулицями тупцювали, піднімаючи неосідаючий пил, а тепер селище здавалося вимерлим, і курна завіса додавала порожнім вулицям нереального вигляду, ніби зависле марево.
Дим не без зусиль відшукав потрібний двір. Постукав, майже не сподіваючись на відповідь; проте через довгі п’ять хвилин до нього вийшла похмура особа років дев’яти.
— Ланових шукаю, — сказав Дим. — Маю важливу справу.
— Усі на площі, — невдоволено повідомило дівчисько. На грудях в неї був круглий значок з мордочкою Діви Донни, і, дивлячись на Дима, вона вертіла його у пальцях, щосекунди нервуючи усе сильніше. — Там заклик… До армії забирають…
— Я в будинку зачекаю, можна? — запитав він терпляче.
Дівчисько закусило губи:
— А чому б вам на площу…
Диму справді хотілося на площу. Ось уже кілька днів він був один, зовсім один у всіх відношеннях, і для підбадьорення духу слід було влитися в юрбу, постояти, послухати, як хтось сопе над плечем, перейнятися відчуттям якщо не безпеки, то у всякому разі рішучості: поки ми разом, нам нічого не страшно. Усі напади тимчасові, наші онуки забудуть це страшне слово — «вовки»…