— А ти хочеш обов’язково в інститут?
— Ну, на вечірній. Не можна, чи що?
— Можна… Добре. Так. Давай про все по-порядку. Чим ти хочеш — конкретно — щоб я тобі допоміг?
— Поясненням… У нас математичка незрозуміло пояснює.
— Так? Гм… Може, це ти не дуже уважно слухаєш?
— Ні. В нас на уроках майже ніхто не розуміє. Вже потім — хто як. От у мого сусіда батько, він математику добре знає, то він пояснює… І я в нього списую… Іноді…
Мовчання.
— Ну, Сашко, гаразд… Давай спробуємо. Тільки я ж не завжди вільний, ти вже вибач, у мене обмаль часу…
— Так, я знаю. Я не буду чіплятися. І я зароблю, слово честі. Я ж не жебрак, щоб мені дотації давати.
— Що-що давати?
— Дотації…
— Гм… Ну, добре. Коли наступного разу чогось не зрозумієш — телефонуй…
— Дякую, Ростиславе Вікторовичу! За мною не заіржавіє!
— Гаразд, бувай…
— До побачення!
Короткі гудки. Нерізкі, далекі, начебто вогонь, що спалахує і гасне.
У неділю після денного спектаклю Емма вирушила на книжковий розсип і серед циганського безладдя яточників, що збирають свій товар, таки розшукала подертий підручник з математики для шостого класу. І витратила на нього велику частину свого вихідного — понеділка.
З жовтих сторінок на неї повіяло дитячою нудьгою, першими ранковими уроками, коли сонна голова хилиться до парти, а біле світло «денних» ламп ріже очі. Проте вона поборола хвилинну відразу і взялася читати, та навіть розв’язувати задачі; деякі далися легко. Деякі спантеличили.
Наступного дня вона взяла підручник із собою на роботу. Читала в метро; чоловік, що стояв позаду, злегка підштовхнув її:
— Пацан! Ти б з дороги вступився, якщо не виходиш?
Емма обернулася. Чоловік був років п’ятдесяти, кремезний і дебелий, з пишними рудуватими вусами:
— Е-е-е…
Емма бачила, як округляються очі. Як вуса немов обвисають, а рот відкривається:
— Це… а…
І як, нарешті, мужик опанував себе:
— Гм… Вибачте.
Емма ступнула вбік, пропускаючи його до дверей.
У п’ятницю Емма відправилася на виїзний спектакль у дитячий санаторій.
Санаторій був нічого собі, з пристойних; довкола безлюдних спортивних майданчиків стояв засніжений ліс, подекуди прошитий лижнею. В адміністративному корпусі були килими і вази, ікебани і картини на стінах, у спальних корпусах — простуючи подвір’ями, Емма підвела голову — виднілися несирітські фіранки на вікнах, коротше кажучи, це був багатий, «козирний» санаторій, за кожну путівку до якого батьки або на смерть воюють із профспілкою, або викладають недоступну багатьом суму. Відвойовують або купують своїм дітям місяць казенної туги…
Півтори години витратили на те, щоб освоїти сцену санаторного клубу, налагодити освітлення, підготувати костюми та загримуватися. Потім вихователі завели в зал тихих, якихось млявих дітей.
Давали «Сергійкову зміну», «шкільну» драму, в якій Емма грала власне Сергійка, такого неформального лідера, захисника слабких. У ході справи її героєві доводилося рятувати щенят, протистояти хуліганам (дорослих грали Сашко і Вітя, вчорашні студенти, що потрапили до театру на рабських умовах «договору» та вважали себе щасливчиками), потрапляти до дитячої кімнати міліції (у «стаціонарних» спектаклях стервозну даму-капітана грала народна артистка Стальникова, однак на виїзді залякувати Емму-Сергійка в’язницею доводилося зовсім молодій Світланці, Емминій сусідці по гримерці). Діти завжди сприймали «Зміну» добре, а тут, у санаторії, і поготів і сиділи як миші.
Спектакль закінчувався. Замість того, щоб відправити Сергійка до колонії для неповнолітніх, його нагородили медаллю за допомогу міліції. Емма стояла на авансцені (освітлення погане, повно темних дір, як у сирі, і промінь прожектора доводилося буквально ловити обличчям), притискаючи до грудей щойно подарований Майором шкіряний м’яч, позаду вишикувалися інші учасники спектаклю, Майор (заслужений артист Раковский) лагідним мужнім голосом виводив спектакль до фіналу:
— …Ти вперше зустрів несправедливість — і ти переміг її, але буде час, і ти знову наразишся на неї, і зрозумієш, що до кінця її здолати неможливо, але нехай це не лякає тебе. Пам’ятай — не слід боятися темряви, не слід боятися свого страху…
Емма знала монолог Майора напам’ять. Далі йшли слова: «Але бійся власного страху, він…»
— Але стра… — сказав Раковский і замовк. На мить занепала тиша.
— Але страбій… — знову почав Майор і замовк знову.