Емма-Сергійко притулилася обличчям у подарований м’яч, немов боячись заридати.
— Страхубій невлас, — непевно закінчив Майор. — Він…
Друзі й вороги позад неї міцно обійнялися, намагаючись сховати обличчя.
На щастя, діти нічого не помітили. Чи майже нічого.
Аплодували довго. В очах у деяких дівчаток Емма встигла помітити вологий блиск.
Заслужений артист Раковский матюкався в чоловічій гримерці — та так голосно, що чутно було навіть у далекому кінці коридора.
Емма зняла хлопчачу шкільну форму. Натягнула щільні зимові джинси, черевики, светр. Зітерла серветкою грим. Сьорбнула чаю з термоса.
— Дай і мені чаю, — попросила Світланка, спритно накидаючи на «плічки» сірий капітанський мундир. — А в мене рогалики є.
Ірина Антонівна, що грала Сергійкову бабусю, розгорнула пакет з бутербродами.
Перекусили; із сусідньої гримерки долинав обурений голос Раковского і дружний регіт «хуліганів» — Сашка і Віті.
Помреж (костюмерки на виїзді не було) віднесла костюми в автобус.
Смеркло. За вікнами спалахнули ліхтарі.
— Прогулятися б, — сказала Емма.
— Холодно, — Світланка знизала плечима.
— Піди прогуляйся, поки вони вантажаться, — порадила Ірина Антонівна.
І Емма вийшла у двір.
Обидва монтувальники, освітлювач, водій та радист стояли колом, курили — червоні вогники світилися в напівтемряві — і базікали про футбол.
— Коли їдемо? — спитала Емма.
— От докуримо — та й поїдемо, — статечно промовив водій.
Емма відійшла подалі. Курити в лісі для неї було те саме, що приходити в оперний театр із увімкненим плеєром.
Сніг стиха порипував під ногами. Сніг був жовтогарячий і синій — за кольором ліхтарів. Від кожного стовбура падала жовтогаряча і синя тінь, а трохи оддалік, за парканом, ліс бовванів темний, привабливий і лиховісний, тож Еммі подумалося, що, якби вона була дитиною і лиха доля закинула її до цього санаторію — єдиним задоволенням для неї було б стояти ввечері біля паркану та дивитися на ліс, боятися його — і уявляти себе там, у темряві…
Її торкнули за рукав. Вона обернулася.
— Сергійко?
Поруч із нею стояв хлопчик років восьми. У сірій курточці зі світловідбивачами (на рукавах і грудях його спалахували і гасли, переломлюючи світло ліхтарів, блискавки, квадрати й латинські літери). У спортивній шапці, насунутій до брів.
— Сергійко? — знову запитав хлопчик, цього разу впевненіше і радісніше. — А мене Данилом звати…
— Вітаю, Даниле, — сказала Емма, бо ж треба було щось сказати.
Хлопчик переступив з ноги на ногу:
— А я вже в третьому класі.
— Молодець, — сказала Емма.
Хлопчик ніяково усміхнувся:
— Як ти їх… Здорово.
— Тобі сподобалося? — запитала Емма.
— Так, — сказав Данило. — Мені дуже… У нас теж є такі дурні, як ті. І нічого їм не зробиш…
— Зробиш, — непевно сказала Емма. — Якщо з друзями…
— Тільки в нас у класі ніхто ні з ким не дружить, — сказав Данило.
— Таке буває в санаторіях, — заперечила Емма. — Не встигли ще познайомитися…
Данило махнув рукою:
— А в нас у тому, старому, класі теж ніхто ні з ким не дружить… Тільки дівчатка. І ще підніжки підставляють, всякі слова говорять… Слухай, а ти правда у футбол добре граєш? А в хокей? У нас тут є ковзанка… І я тобі можу дати свою ключку. В мене гарна ключка. І ще справжня шайба. Хочеш, покажу?
Емма відчула, що треба утікати, поки не пізно. Хлопець дивився на неї, як колись — за кілька років до Емминого народження — люди дивилися на космонавта Гагаріна.
— А ще в мене є трансформери. Хочеш, дам? Хоч і назавжди? Подарую?
— Мені?!
— Авжеж… І ще в мене вдома є комп’ютер. Ти можеш прийти до мене й пограти — хоч до ночі.
— Справді? Ну, дякую тобі…
— І в мене є настільний футбол. І залізниця. Німецька.
— Дуже добре…
— А в мого сусіда по парті, у тій, старій, школі, у нього теж є ключка, і щитки, і коники з черевиками, і маска для воротаря… А ще в нього є старший брат. І в нього своя кодла. І як вони одного разу набили цього Зербицького! Слухай, а ти…
Позад Емми коротко просигналив автобус.
— Мені пора, — сказала Емма з полегшенням. — Ну, бувай.
— Ти ще приїдеш? — тихо запитав Данило.
— Я… — Емма відкрила рот. — Мені треба йти.
— А можна, я скажу пацанам, що ти ще приїдеш — у хокей погуляти? Можна…
— От що, — сказала Емма швидко. — Приходь із батьками в дитячий театр. Там і побачимося.