Мабуть, Данило чекав чогось іншого. Очі його, що спочатку дивилися на Емму палко й вимогливо, тепер закліпали безпорадно і жалісливо!
— А можна… я скажу пацанам, що коли вони мене ще зачеплять, ти їх наб’єш?
Автобус просигналив знову. Емма зробила крок назад; світло впало на її обличчя. Данило ступнув за нею, дивуючись.
— Бувай, — швидко сказала Емма. — До зустрічі.
Погляд Данила раптом змінився. Розгорнулися вії, сам собою розтулився рот. Мить — і хлопчик насупився, щільно стис губи, начебто не вірячи своїм очам.
— Я… пішов, — навіщось промовила Емма.
— То ти, ти що… тітка? — ледь чутно запитав Данило.
Емма махнула йому рукою і побігла до автобуса. І, вже упавши на сидіння поруч зі Світланкою, обернулася.
Данило стояв під ліхтарем, дуже маленький і дуже самотній. Біля його ніг лежали дві тіні — жовтогаряча і синя.
— Алло? Ростиславе Вікторовичу?
— Сашко! Привіт… Я вже думав, що ти не подзвониш.
— Драстуйте.
— Я дуже радий, що ти з’явився. Чесно.
— Так?
— Правда-правда. Ну, розповідай, як справи? Як успіхи?
— Ну, загалі-то… А у вас як справи? Як здоров’я?
— Та нічого начебто, здоровий… Працюю ось. Книгу пишу.
— Книгу? А про кого?
— Про життя, Саню. Про світ, про математику… В усякому разі, мені так здається.
— Я не знав, що ви письменник.
— Та я не письменник. Я просто пишу книгу. Це моя улюблена справа, таке хобі.
— А коли закінчите?
— Не знаю… Я взагалі не хотів би її закінчувати. Це книга без кінця, щоб кожний, хто захоче, міг дописати щось своє. Ось ти, наприклад, коли гарненько вивчиш математику…
Обережний смішок:
— Та я ж пишу з помилками… У мене з мови трояк.
— Шкода… Тобі читати треба більше. Щоб очі до правильного написання звикали.
— А… я читаю.
— А яка книжка в тебе найулюбленіша?
— У мене багато улюблених… Я про жахи читаю… А ваша книжка груба?
— Не дуже.
— А хто її читатиме? Її надрукують потім?
— Гм… Швидше за все, ні.
— Як?! Навіщо ж ви її пишете?
— Для задоволення, Сашко. Для задоволення. Те, що відбувається в голові у людини, коли вона розуміє зв’язок між фрагментом і цілим… Коли вона простежує закономірності… коли вона тямить щось таке у світобудові, про що майже всі здогадуються, але ніхто не може сформулювати… Дух захоплює, як на американських гірках. Це краще, ніж цукерки, повір.
Мовчання.
— Чого мовчиш, Сашку?
— Нічого… Я б…
— Гаразд. Давай, що там у тебе.
— У мене… мені тепер незручно. До вас зі своєю задачею чіплятися…
— Не соромся. Навіщо ж тоді подзвонив?..
Зітхання.
— Ну, взагалі, так. Із пункту А вийшов потяг зі швидкістю ве-один, а через три години йому навздогін вийшов другий потяг зі швидкістю ве-два, і коли другий потяг наздожене перший, якщо відомо, що…
Асфальт узявся крижаною скоринкою.
Світлофор не працював. Емма потупцяла край тротуару, повертіла навсібіч головою, час від часу ховаючи носа в оторочку хутряного каптура, тоді підтюпцем рушила через дорогу.
БМВ вилетів з-за припаркованої вантажівки. Точніше, не дуже-то вилетів — просто Емма помітила його зором, коли вже щось міняти було пізно. Водій ударив по гальмах — велика чорна машина заковзала, пішла юзом, штовхнула Емму в бік. Емма гепнулася об дуже холодний і дуже твердий асфальт, а машина проковзила далі, в Емми перед очима маяв шматочок бруківки з примерзлим до неї сухим березовим листочком. Емма тільки й устигла приречено подумати: от і все.
Машина зупинилася.
Емма прекрасно розуміла, що коліна обдерті й що колготки, одягнені під джинси, доведеться викинути. І знову подумала, ще більш похмуро: от і все.
Її схопили по-під пахви. Хтось щось бурмотав, голосив і немов би жалібно вив; повернута обличчям до неба, вона побачила над собою великого і дуже засмученого чоловіка. Він був у піджаці й при краватці, причому краватка — яскраво переливчаста при світлі ліхтарів — вибилася назовні й метляла на вітрі, майже торкаючись Емминої щоки.
— Як ти? Що ти?!
Емма скосила очі. Нижня її половина була під машиною — видовище не для тих, у кого слабкі нерви.
Чоловік з вільною краваткою перехопив Емму зручніше — і висмикнув з-під машини. Емма вперше відчула біль — витягаючи, він прищемив їй ніжну шкіру під пахвою.
— Відпустіть, — сказала вона і стала на ноги. Вони тремтіли, підгиналися, але тримали.