Він уп’явся на неї, як… За все своє життя вона не пам’ятає випадку, щоб на неї так дивилися. Це була пекельна суміш жаху, благання, каяття і надії. І ще — у цих очах було щось таке, що нагадало Еммі санаторного хлопчика Данила. «То ти… тітка?!»
— Швидкість нічого перевищувати, — сказала Емма сердито.
— Я не перевишаль, — тихо заперечив чоловік у вільній краватці.
Він був високий — Еммині очі були на рівні його нагрудної кишеньки.
— Так, зі мною все гаразд, — сказала Емма вже не так сердито.
Вивільнилася з його рук (у хмарині гарного одеколону) і, накульгуючи, подибуляла до тротуару.
На узбіччі зібралися роззяви. На бруківці за БМВ вишикувалися машини — сигналили, вимагаючи поступитися.
Той, що збив Емму, потрюхикав до своєї машини. Схопився за кермо, дав газ; от мерзотник, подумала вона відсторонено. «Я не перевишаль»…
Тепер, через кілька хвилин після інциденту, страх минувся. Потемніло в очах; Емма стояла, вчепившись у стовбур хирлявої липи, перечікуючи запаморочення. Пусте Зараз темрява розсіється, і вона піде додому… Пусте… Куртка з хутряним каптуром пом’якшила удар головою… А коліна — дрібниця, заживуть…
Її міцно взяли під лікоть.
У того, що стояв поруч були широко розкриті, наївні, дуже блакитні очі. Крізь темряву, що запала навколо, Емма нічого, крім очей, не бачила, через що їй здавалося, ніби незнайомець напнув маску Зорро.
Його звали Міхель, і він був співробітник австрійського посольства, не дуже високопосадовний, хоча й не з останніх.
Він був такий вражений і приголомшений пригодою, що зрештою Еммі довелося його втішати.
Коли вона втретє повторила, що не збирається скаржитися в посольство, звертатися в міліцію, взагалі давати справі хід — він вирячився на неї зачудовано й скривджено:
— Я… не про то вольнуюсь. Я міг людину вбити! Я тебе пораниль…
Емма замовкла, здивована, а Міхель додав тихо:
— Я б з розуму сошель.
— Пусте, — сказала Емма, гарячково намагаючись дібрати прості й водночас не дуже безглузді слова. — Нічого ж не трапилося… страшного.
— Ти так летіла, — сказав Міхель з марновірним жахом.
— Я ж легка, — заперечила Емма. — Я летіла не тому, що ти мене сильно вдарив.
У машині в Міхеля працював обігрів. Півгодини вони сиділи, заспокоюючи одне одного, а Міхель намагався вгамувати руки — вони у нього й досі тремтіли; нарешті, машина рушила — зі швидкістю пораненої черепахи.
Міхель відвіз її додому.
У квартиру вона його не запросила. Посоромилася.
Міхель записав її телефон і дав їй свою візитку. Він спробував був дати їй грошей «на лікування», але вона вдала, що не зрозуміла, і він, спантеличений, у свою чергу вдав, що просто протирає купюрою зіпрілого лоба.
Вона зовсім пробачила йому. Надто він був потішний.
— …Уяви собі скляний слоїк циліндрової форми… Уявив?
— Еге ж.
— Тепер уяви, що в той циліндр покладено кульку… теж скляну. Уявив?
— Так.
— А ще в цей циліндр уписано конус… Що таке конус, знаєш?
— Так. Схожий на ковпак.
— Отож — обсяги цих красивих фігур співвідносяться як три до двох до одного. Зрозумів?
— М-м-м… Так.
— А тепер уяви, як зраділа людина, котра вперше зробила це відкриття. Як уперше радіє всякий, хто це збагне… Це гармонія. Світ гармонійний, він гармонійно влаштований. Можливо, світ створений математиком, а може, світ створений за допомогою пісні… Розумієш? Математика так міцно пов’язана з музикою, що навіть пісню «У лісі є ялиночка» можна описати за допомогою формули… Розумієш?
— А ви вірите в Бога?
— А ти?
— А я — не знаю…
Мовчання.
— До речі, Сашку… Твої коліна вже загоїлися? Як ти себе почуваєш?
— Коліна? Ну так, кіркою покрились і не болять… Ой.
— Що?
— А… відкіля ви знаєте про мої коліна?
Нове мовчання. Миттєве.
— Ти ж мені казав, що впав, коли була ожеледь.
— Точно казав?
— А відкіля тоді я знаю?
Пауза.
— Я не розумію, відкіля ви знаєте. Тому що я вам усе-таки не казав.
Смішок у трубці:
— Ну гаразд… Будемо вважати, що це мені приснилося.
Наступного дня Міхель зателефонував. Емма майже не сумнівалася, що він телефонуватиме, і навіть зраділа, коли почула в трубці його ледь розтягнуте вітання з акцентом. Вона знову заспокоїла його — усе гаразд, вона почувається добре, ніякого струсу в неї нема й не було, садна гояться.