Емма перестала бути Еммою.
Режисер страшно кричав на репетиціях — хотів, щоб плід в її утробі дозрів не за дев’ять місяців, а за кілька днів, сьогодні, зараз.
Під час перерви вона замикалася в порожній репетиційній і програвала — сама з собою — ту частину Матінчиного життя, що не потрапила в п’єсу.
Танцювала на своєму весіллі. Народжувала. Хоронила чоловіка.
Звичний одяг висів на ній мішком. Вона просто не могла їсти — переповнена чужим життям, що розпирало її зсередини.
Увечері, доставшись додому, вона падала на диван і годинами лежала, дивлячись у стелю, насолоджуючись бездумністю.
Одного з таких вечорів подзвонила Іринка:
— Еммочко? Ти що, Матінку репетируєш?
— А ти відкіля знаєш? — мляво здивувалася Емма.
— Та тут така буря… — Іринка якось дивно, багатозначно замовкла. — Була в нас ваша Стальникова…
— Вона сама пішла, — сказала Емма.
— Я б на місці вашого красеня просто так зі Стальниковою не гиркалась, — гмикнула Іринка.
— А мені що до того? — промимрила Емма. — Я її не зачіпала. Нехай між собою вирішують… І взагалі мені було сказано: або я репетирую, або до побачення.
— Ох, — промовила Іринка. — Ну гаразд… Удачі там тобі.
До прем’єри залишалося десять днів. Маленьке зернятко, кинуте в Емму, проросло і стало людиною.
Це й справді складалося на вагітність. Крізь каторжні репетиції проступала, як золото з-під мокрої глини, радість.
Нарешті, влаштували прогін.
Емма плакала у фіналі — в кульмінаційній, найтрагічнішій сцені. Ридала — перебуваючи майже в нірвані. В абсолютному спокійному щасті людини, котра добре зробила важку і складну роботу. Сльози капали з підборіддя на тонку блузку, блузка намокала і прилипала до грудей, Емма знала, що це ефектно, знала, що гарно зараз, що точно, що наповнено, що правдиво, що викликає високе співпереживання, а не вульгарну жалість…
І одночасно знала, що діти її загинули одне за одним, і вона винувата в їхній смерті.
Це двоїсте знання було, як наркотик.
Спустошена, сліпа й знесилена, вона побрела до гримерки. Перед нею розступалися.
Біля службового входу її чекав БМВ.
— Міхелю… — вона змогла навіть трішки зрадіти. — Добрий вечір.
— Здрастуй, Еммо… Що з тобою? Ти занедужала?
— Ні. Я просто втомилася.
— Можна, я підвезу тебе?
— Дякую, Міхелю, дуже доречно…
І вона пірнула в багату лагідну сутінь, хоч і встигла помітити — у дзеркалі — обличчя колег, що курили на порозі службового входу.
— Я цілком щаслива, Міхелю, — сказала вона, дивлячись, як пливуть назад стовпи, стовбури, будинки й перехрестя.
— Я радий, — лаконічно озвався Міхель. — А я сьогодні лечу у відрядження.
Емма запитала себе: це печально? І сама собі одказала: не дуже.
— Надовго? — спитала з увічливості.
— Місяців на два. Чи більше.
— Удачі, — щиро побажала Емма.
Він зупинив машину перед світлофором. Шумно, як ковальський міх, зітхнув; повернувся до неї, уп’явся круглими, наївними дуже блакитними очима. Емма думала, що він щось скаже, але він тільки знову зітхнув, зморщив підборіддя, дотягши нижньою губою майже до носа, і промурмотав ледь чутно:
— Дякую…
Наступного дня Емма прийшла в театр, як звичайно, за годину до початку репетиції. Ключі від її гримерки все ще висіли внизу на вахті. Емма звично простягнула руку:
— Антоніно Василівно, тридцять другу, будь ласка…
Чергова глянула на неї мигцем і якось дивно.
— Антоніно Василівно… — Емма навіть здивуватися не встигла.
— Є розпорядження вам сьогодні ключів не давати, — сказала чергова, за брутальністю приховуючи незручність.
— Тобто?
— У вас сьогодні немає репетиції, — сказала чергова й відвела очі.
— У мене репетиція, — терпляче пояснила Емма.
— Зверніться до завтруппою, — сказала чергова й відвернулася до маленького телевізора.
Емма постояла, переступаючи з ноги на ногу, потім піднялася на другий поверх і постукала в кабінет завтруппою.
У кабінеті нікого не було. Він був замкненим.
Емма нервово подивилася на годинник. У цю мить унизу, на сходах, почулися кроки; назустріч Еммі підіймався головреж, поруч з ним крокувала народна артистка Стальникова.