Немов не помічаючи Емми, вони пройшли мимо по коридору, головреж відімкнув свій кабінет, пропустив Стальникову, і тільки тоді кивнув недбало Еммі:
— На сьогодні репетиції скасовуються… І зайдіть удень до завтруппою, а ліпше зателефонуйте.
І двері кабінету, де шістнадцять днів тому її пригощали кавою та сигаретою, зачинилися.
Телефон трохи помовчав і занив знову. Емма подумала, що це Іринка, що треба взяти трубку та поговорити, що нестримне бажання обірвати телефонний шнур — це прояв малодушності і переддень істерики, і що впадати в істерику — принизливо.
Вона підвелася з дивана. Простягла руку. Взяла трубку. Сказала зненацька низьким і хрипким голосом — голосом Матінки:
— Алло!
— Добрий день, — сказали по той бік проводу, і Емма здригнулася. — Можна Сашка?
У нього автовизначник, подумала Емма. Всього лише автовизначник. Машина. Робот. Усього лише.
— Сашка?
Як недоречно. За будь-яких інших обставин вона продовжила б гру, але не сьогодні.
— Його нема, — сказала Емма.
— А коли він буде? — після паузи запитав Ростислав.
Емма мовчала.
— Пробачте, будь ласка… Я невчасно?
— Він виїхав, — сказала Емма. — Його вже не буде.
— Ніколи?
Минуло кілька хвилин, поки до неї дійшов зміст запитання.
— Я хотів запитати — Сашка більше ніколи не буде?
Вона мовчала. Але трубки не вішала.
— Сподіваюся, він не помер, — після тривалої паузи сказав Ростислав. — Гадаю, він просто поїхав потягом… Від пункту А до пункту Б.
Емма мовчала. Як лялька за опалою ширмою; як Дід Мороз, у котрого відклеївся вус. Чи соромно Дідові Морозові? Чи варто вдавати, що нічого не сталося?
Емма відірвала трубку від вуха. Навушник, поцяткований чорними дірочками, немов дивився уважними очима.
Який чудовий винахід — телефон.
Ростислав заговорив знову. Емма злякано притулила трубку до щоки.
— …Одного разу я сказав йому: є такі сходи, що завжди йдуть униз, хоч як намагайся по них піднятися… Легко бути дорослим, повчаючи малят. Але я не міг йому отак прямо сказати: попереду — зрада. Я не правий?
Не випускаючи з рук трубки, Емма сіла на диван. Притулилася потилицею до холодної твердої стіни.
— Ніхто не може знати наперед.
— Правда?
У трубці ледь чутно потріскувало. Емма знову підвелася — і знову сіла. Долоня, що стискає трубку, зігрілась і намокла.
— Хто ви?
— Можемо ми зустрітися, прямо зараз?
Емма глянула на годинник. Пів на одинадцяту… чи на дванадцяту?
— Так.
Частина друга
Сфінкс
О пів на десяту ранку за вікнами було похмуро і сіро. Емма пила чай з тонкої склянки в підскляннику.
У купе потягу їх було троє — Емма, Ростислав і вусатий дядько, що спить на верхній полиці. Вперше в житті Емма виїхала з дому, не спланувавши поїздку заздалегідь, не прихопивши з собою майже нічого з речей, ускочивши в потяг буквально на ходу.
Учорашній день від «учора» перетворився на «сто років тому». Емма жувала бутерброди з ковбасою. Чай був солодкий, якийсь особливо густий, Емма пила та мружила від задоволення очі, гаряча ложечка торкалася її щоки.
Через півгодини вони з Ростиславом вийшли — точніше, вистрибнули, оскільки йшлося не про станцію, а про полустанок, де потяг стояв дві хвилини, причому хвилину і сорок секунд провідниця витратила на те, щоб відімкнути двері вагона. З’ясувалося, що перону немає і не передбачається, і що нижня сходинка висить за метр від засніженої землі — Емма давно вже не бачила такого високого снігу, особливо у березні. Ростислав викинув з вагона свій рюкзак, вистрибнув сам, і отут потяг рушив. Емма злякалася, відіпхнулася від підніжки — і приземлилася, як кішка, на всі чотири.
Потяг ішов мимо, набираючи ходу, ніс сплячих і дрімотних людей, склянки в підсклянниках та копчених курей у поліетиленових сумках. Емма замружилася від сирого вітру.
Потяг пішов.
Емма роззирнулася і побачила, що на полустанку немає нічого, крім напівзанесеної снігом цегельної вбиральні. Поряд — на відстані простягнутої руки — стояли сосни, білі клапті снігу зривалися з їхніх крон і падали, залишаючи на сніжній гладіні сліди, немов дотик самотньої лапи.
— Ходімо, — сказав Росс.
І вони пішли.
Дорога була, хоч занесена снігом, але все-таки дорога — тверда стежка. Йшли спочатку вздовж насипу, а далі повернули в ліс. Ялини височіли праворуч і ліворуч, урочисті, як гранітні пам’ятники — дивовижних розмірів ялини; час від часу сніг з них сипався каскадом, і тоді, як правило, виявлялося, що на гілці сидить ворона, чи навіть білка. І птахи, і звірки були мовчазними — тільки шерех снігу виказував їхню присутність.