— Відвернися, — сказав Росс. — Електрон — це що таке?
Емма визволила праву руку, стягла рукавицю і показала йому крихітний простір між великим і вказівним пальцями. Так показують, коли кажуть: отакий маленький, менший за горошину.
— У тому-то й справа, — мовив Росс. — Він не просто маленький… І не просто обертається навколо ядра, як Земля навколо сонця. Він начебто розмазаний по своїй орбіті — він ніби є скрізь, а водночас його немає… Імовірність, що він перебуває в будь-якій точці, приблизно однакова… Розумієш?
— І що? — запитала Емма.
— Хороше заняття, — сказав Росс. — Уявити себе чимось, що є — і чого немає. Що рухається — і що нерухоме. Що безмежне — а водночас звичайне… Хоч би й оцей струмок. Ти можеш уявити, що ти — це він? Що тіло цього струмка — твоє тіло? Кожна краплина, від витоку й до гирла… А там, у гирлі, дуже цікаве відчуття: ти закінчуєшся, але не відразу. Ти поступово переходиш в інший потік, у річку… Це ще ти — але вже вона. Ти одночасно — там, у гирлі, непомітно вмираєш, а тут, у водоспаді, живеш, а там, біля витоку, ще тільки народжуєшся… Одночасно. Ти — весь струмок. От якби ти була човником — ти пливла б поступово, струмок розгортався б перед тобою поворот за поворотом, а потім закінчився б, почалося б щось інше…
Емма кліпнула віями. Повіки обважніли; невже на віях — іній?
— Ця роль була важливою для тебе? — без переходу спитав Росс.
Емма мовчала.
— До тієї розмови, що відбулася майже місяць тому, цієї ролі для тебе не існувало. Ти й гадки не мала про неї. Ти була з цього приводу цілком спокійною…
— Відкіля ти знаєш, що це було саме в четвер? — перебила Емма. — Тобі Іринка сказала? Ну і ну, може, ти знаєш, о котрій годині?
— Не має значення, — Росс усміхнувся. — Я хочу тільки сказати, що…
І раптом затнувся. Звів брови, ніби намагаючись сформулювати тотожність. Очі його зробилися зовсім дивними — начебто заглиблені всередину, начебто там, усередині Росса, розгорталося дійство куди цікавіше, ніж зовні.
— Пробач, я, здається, тебе перебила, — тихо сказала Емма.
— Ні, — сказав Росс. — Пусте… Знаєш що? Розкажи мені про той спектакль. Отут. І зараз.
Емма лежала на печі. Ніколи в житті — крім хіба що вчорашньої ночі — їй не доводилося спати на такому екзотичному місці, як гаряча піч.
Було задушливо. Маленька кімната освітлювалася тільки червоною щілиною заслінки, відблиски вогню падали на затягнуті візерунками вікна. Це березень, нагадала собі Емма. Це березень…
Унизу, на лаві, лежала, загорнувшись у стьобану ковдру, напівзнайома людина з вузьким обличчям і дивними очима.
Що Емма знає про нього? Чи багато встигла довідатися за два десятки телефонних розмов вигаданого хлопчика Сашка з учителем математики?
Що він пише книгу про сутність світу? Що він, можливо, знає майбутнє?
Що він одвозить жінок на край світу, вкладає їх спати на теплій печі, а сам засинає на лаві, не проявивши нічого іншого, крім звичайної турботи вчителя про ученицю, брата про сестру?
Еммі не щастило з чоловіками. Ніколи. Мабуть, вона сама винувата.
Росс не може бути її коханцем… Росс — щось більше, ніж коханець. Росс — єдиний глядач її спектаклю, її прем'єри…
Порожнеча всередині. Спустошення — що ж, от і добре: небіжчика винесли, живемо далі…
Вона опустила голову на подушку, здригнулася — щось кольнуло у вухо. У сутіні висмикнула з подушки перо — рябе, велике, власницю його давно з’їли, а перо — ось воно…
Провела пером по щоці. Ще раз.
— Россе… ти спиш?
Тиша. Потріскують, догоряючи, дрова.
Сніг спадав, сполучаючи землю із небом. Вони стояли на вершині гори, і Емма заздалегідь міркувала, як доведеться спускатися і чи не зламає хто-небудь шию, чи не потоне в снігу.
Вітру не було. Сніг падав вертикально, і чим довше вони стояли та дивилися, тим тихішою ставала Еммина тривога. Спливав час, відраховувався падінням сніжинок. Емма не змерзла. Вона заспокоїлася. Не байдужість — спокій; сніг сипався невпинно, і нічого кращого у своєму житті Емма не бачила.
Росс мовчав. Водив гілочкою по сніговій цілині, вибудовуючи не то візерунки, не то графіки. Безгучно ворушив губами. Спершу Еммі подобалося дивитися, як він малює, але потім захотілося привернути його увагу до власної персони.
— Вони схожі на відбитки пальців, — спроквола мовив Росс, наче відповідав чи то на власні думки, чи то на німе Еммине спонукання. — На білі відбитки… Ні, вода краще. Або вітер. Або… Знаєш, є переказ. Хлопчики йдуть до лісу — і в декого з них оселяються душі дерев, що вже впали.