— Так? — поцікавилась Емма після паузи. Запитання пролунало якось скептично.
— Ну, так, — сказав Росс. — Дерево — те, що рухається, і те, що нерухоме…
— І що відбувається з цими хлопчиками?
— Нічого особливого… Уяви, що ти дерево. А все навколо рухається… і залишається незмінним. Кожна крапля дощу стає подією. А попереду сто років…
— То що ж відбувається з цими хлопчиками?
— Та не буває таких хлопчиків, це тільки легенда. Коли розумієш, що таке миттєвість… І таких миттєвостей — нескінченна безліч… Може, це нудно.
Сніжинки летіли гронами. Родинами.
— Розкажи про свою книгу, — попросила Емма.
Росс пильно поглянув на неї. Перевів погляд на карлючки на снігу; вони блідли на очах, зникали, начебто їх не було.
— Дуже холодно, — сказав нарешті. — Треба йти… Якось іншим разом.
Коли вони скотилися з гори, коли, похитуючись та посміюючись, підвелися на рівні ноги, коли Росс заходився збивати з Емминої куртки налиплий сніг, коли вона відчула його важку руку на своєму боці, коли він став здувати сніжинки з її волосся, — вона раптом подумала з прикрістю, що, може, він просто не бачить у ній жінку?
Може, вона залишиться назавжди для нього Сашком, худим хлопчиком із коротким чубчиком, учнем, дитиною?
— Боюся, не вийде в мене уявити себе ні деревом, ні струмком, — сказала вона, відхиляючись.
Минула ціла вічність, перш ніж він одірвав її від землі. Підняв. Пригорнув до себе:
— Ти не струмок. Ти ріка…
Снігопад припинився.
Коли вони вже підходили до крайньої хати єдиної сільської вулиці, хмари — чи то так, одна велика, на все небо, хмара — потяглася до сходу, наче назустріч величезному пилососу, а західний край її спалахнув і пропустив сонце.
Емма розпакувала пачку чаю. Спершу обережно розірвала прозору плівку, і плівка шурхнула, оголюючи картонну коробочку з поверхнею тисненою і гладкою, схожою на стародавнє плетіння. Емма надірвала блискучий клапан, і коробка відкрилася, а всередині, як скарб у скрині, лежав ще один пакуночок — у зеленувато-жовтій фользі, і коли Емма порушила його цілісність, їй в обличчя запахло чаєм, сонцем і ще чимось із дитинства, хоча за Емминого дитинства пакували чай зовсім по-іншому…
Росс узяв із грубки киплячий чайник і по черзі наповнив дві великі алюмінієві чашки. В окропі завертілися розпрямляючись, чорні листочки чаю.
Вони сиділи перед грубкою, майже торкаючись головами. Над чашками здіймалася пара; потім Емма відкрила чавунні дверцята й обережно, кінчиками пальців беручи кожне полінце, підклала паливо в маленьке сільське пекло. Дрібка глиці потрапила у вогонь помилково. І кожна хвоїнка відразу згорнулася червоним кільцем.
Емма відірвала погляд від вогню — і скоса глянула на того, хто сидів поруч. Росс виводив ланцюжок знаків на клаптику паперу; помітивши Еммин погляд, відволікся й підвів голову. Тому, що в очах у неї відбивалося полум’я, чи тому, що в кімнаті було майже темно, але Росс дивився так не по-людськи і так глибоко, що в Емми запаморочилася голова, як від висоти, і вона швидко опустила повіки.
— Що сталося? — запитав Росс.
— Ой, — сказала Емма. — Вибач.
— Тебе щось налякало?
— Ні, — сказала Емма. — Просто запаморочилася голова.
Вона уникала дивитися на нього.
— Треба було б сходити до джерела, — сказав Росс після паузи. — Завтра вже не пройдемо, стежка розгрузне.
— Відкіля ти знаєш? — майже вигукнула Емма.
— Що — відкіля?
— Відкіля ти знаєш?
— А що тут знати, — сказав Росс, дивлячись на списаний листок. — Завтра за прогнозом плюс п’ять.
Емма мовчала. Їй зробилося ніяково.
І, щоб загладити цю незручність, вона сказала:
— Тоді пішли до джерела.
Росс ішов попереду, присвітлював ліхтариком; праворуч і ліворуч від стежини громадилися замети, але сніг не рипів уже — лягав під ноги беззвучно, і в повітрі витав запах не морозу, а води.
А яке сьогодні число, раптом подумала Емма. Який день тижня?
У цей момент хмари на небі розійшлися, вивільняючи місяць, і Росс вимкнув ліхтарик. І Емма знову побачила все довкіл — темніюче небо зі світлими пір’їнами хмар, далекі вогні, гострі, як голочки, чорно-білі гори в снігу та у хвої, стежку та людину, що йде попереду.
І забула про те, що її хвилину тому непокоїло.
Джерело було просто ямою в землі, у снігу, і коли Росс посвітив униз ліхтариком, Емма побачила, що вода в ньому наче закипає. Лопалися на чорній поверхні бульбашки; Росс опустив у джерело чашку на мотузці, і, торкнувшись води губами, Емма переконалася, що пухирці колючі.