Дивно — вода зовсім не була крижаною. Вона здавалася мало не теплою.
— Яке сьогодні число? — згадала Емма, повертаючи Россові чашку.
Росс зачудовано на неї глянув. Затримка миттєва; Емма не знала, як її пояснити. Якби він просто згадував число — але ні, погляд його знову був спрямований кудись усередину, начебто Емма запитала про щось важливе та болісне. Емма ніби була роботом-андроїдом і не знала цього, аж раптом спитала Росса, де її батьки…
— Я не пам’ятаю, — сказав Росс. — Треба подивитися в календарик.
І вони пішли назад, але тепер Еммі було чомусь тривожно. Вона взялася відраховувати день за день — у зворотному порядку, і незабаром зрозуміла, що вони більше тижня живуть у будиночку з грубкою, і що саме сьогодні день прем’єри, і що саме зараз, у ці хвилини, починається друга дія, і народна артистка Стальникова з’являється в глибині сцени, запряжена у візок.
Емма зрозуміла, що це її ні крапельки не хвилює. Відкриття так здивувало її, що вона зупинилася.
Десять днів тому… А здається, що минуло десять років.
Що таке десять років для дерева, яке стоїть на березі струмка? Восени повз нього пропливе листя, за кількістю днів у році. Триста шістдесят п’ять фігурних відбитків пропливуть один за одним, всі схожі — і ні пари однакових…
Еммі здалося, що всередині в неї росте ліс. Торкається верхівками неба.
У місті не було снігу. Хляпавка вже підсихала.
У квартирі пахло непровітреним житлом.
Повідчинявши кватирки, Емма залізла під душ і півгодини блаженно ніжилась. Уже коли загорнулась у великий рожевий рушник, звернула увагу на календарик, наклеєний на дверях ванної зсередини; календар був торішній, з логотипом якогось жіночого журналу. Емма, нітрохи не задумуючись, взялася його віддирати.
Наклейка не піддавалася — відліпившись, залишала після себе потворні плями старого клею, а фарба потріскалася й посипалася Еммі на долоні. Крихітні числа прилипли до її пальців — чорні й червоні, вихідні та будні, маленькі дні року, що минув, і вона дивилася на них заворожено, і раптом — на мить — відчула всією своєю мокрою теплою шкірою все те, про що говорив біля водоспаду Росс.
Вона з’явилася в театрі, й вахтерка уп’ялася в неї поглядом, як у примару.
Дівчатка в гримерці щебетали неприродно голосно, метушилися, порпалися в тумбочках, ховаючи очі; звістка про появу Емми ширилася, видно, як пожежа в степу, бо вже через п’ять хвилин у двері зазирнула завтруппою:
— Добрий день, Еммо Петрівно, можна вас на хвилинку?
І вже у кабінеті, тісному, пропахлому паперовим пилом:
— Ви знаєте, що вам оголошено догану? Вас було виписано на два денних спектаклі, а ви не з’явилися!
— Не планувалося в мене спектаклів на минулому тижні, — сказала Емма. — Мала працювати Березовська.
— Це спочатку не планувалося! А потім ви були виписані на «Чудо в лісі» та на «Веселих зайців»!
— Дуже шкода, — сказала Емма. — Це все?
Завтруппою дивилася на неї, як школяр на опудало мамонта.
— Тоді я піду, сказала Емма. — Здається, у мене репетиція через п’ятнадцять хвилин.
Весняне сонце заливало сходи й коридори. Емма йшла і усміхалася, ледь чутно наспівувала, і одна недоспівана мелодія змінювала іншу. Іноді вона зупинялася, зводила очі до білої стелі, згадуючи щось, потім знов усміхалась і простувала далі.
Біля самих дверей гримерки їй зустрілася народна артистка Стальникова; можливо, вона просто йшла мимо.
— Е-еммочко! Драстуй, рідна!
Емма посміхнулася:
— Привіт, Дашенціє…
(Сосни стояли, торкаючись неба, не ворушилися, не метушились, як стояли вже сто років, а може, і більше).
В очах народної артистки щось промайнуло. Емма не стала вгадувати, що то було, а просто відчинила двері своєї гримерки і, як і раніше ледь усміхаючись, зачинила їх за собою.
Увечері подзвонила Іринка.
— Еммо! Слава Богу! Ми так хвилювалися, Господи, ти пропала, наче крізь землю провалилася… Ми так нервували!
— Ну, навіщо ж ви хвилювалися, — сказала Емма, почуваючи себе винуватою. — Подумаєш, людина поїхала на тиждень.
— Та мені ж сказали… — почала Іринка і затнулася. — Я ж попереджала… щодо всього цього!
Емма стенула вільним від трубки плечем: