Емма посміювалася.
Іринка вважала себе (не без підстав) головним організатором Емминого щастя; Іринка ні-ні та й заводила з нею мову про дітей, запитувала з розширеними зіницями (розширених зіниць слухавка бачити не дозволяла, зате Еммина фантазія домальовувала їх дуже виразно): «Слухай, а який у тебе термін? Що? Брехня? Ну, мені вже могла б зізнатися… А? Ну, гаразд, як хочеш. Слухай, а Росс — він як? Ну, як мужик? Він темпераментний, так? По-моєму, він мав би бути шалено темпераментний…»
Емма не дратувалася. Цікавість, поєднана з чарівною безтактовністю були невід’ємними Іринчиними атрибутами. Тактовна Іринка — це все одно, що Феміда без терезів та пов’язки на очах.
Інша річ, що жодна подробиця їхніх з Россом відносин так ніколи й не досягла Іринчиних вух.
Щоранку, просинаючись, вона бачила край фіранки і відкриту кватирку. Фіранка була екраном, на який разом із квадратиком раннього сонця проектувався день, що починається.
Якщо день був дощовим, Емма просиналася тихіше і м’якше, ранок був ледачим і плюшевим.
Кожного ранку, прокинувшись, Емма усміхалася. І всередині в ній, десь біля діафрагми, начебто стартувала й летіла вгору, до горла, малюсінька космічна ракета — як на тім плакаті, що вивішували колись у школі в день космонавтики.
Тривога щодо майбутнього, відчуття «завтра» як сірої завіси, за якою неодмінно чатують неприємності, — страх невизначеності, що діймав її останні роки, пішов, як «Пепсі-Кола», у пісок.
Вона прекрасно розуміла, кому зобов’язана своїми новими відчуттями світу. Безліч разів призначала дату рішучої розмови; придумувала собі монологи та подумки виголошувала їх, подорожуючи в метро, і пасажири поруч сахалися запеклого і рішучого виразу її очей; проте щоразу призначена дата минала, як і всі попередні дати, і Емма казала собі, що від добра добра не шукають — нехай їхні стосунки з Россом нагадують тривалу гру в хованки, але, можливо, це і є тим самим щастям, якого все життя шукають і про втрату якого варто шкодувати, про мінливість якого так солодко ремствувати?
Вагон метро погойдувався, за вікном пролітали чорні та коричневі смуги, а Емма безгучно вимовляла, дивлячись у вічі власному відображенню в склі: «Россе! Мені вперше в житті хочеться дитини. Своєї, а не чужої, у залі. Я не занадто прямолінійна, га, Россе?»
Позад неї стояв дідок. Він щулився та супився, немов прагнув прочитати слова з її губ, що ворушилися, і брови його відповзали дедалі вище й вище, на лисину…
Так, Емма тренувалася, як олімпієць — але бентежилася завжди, коли погляд Росса зустрічався з її поглядом. Вона ніколи в житті не бачила сфінксів, але їй здавалося, що сфінкси дивляться саме так.
Його житло було таке ж, як і хазяїн. Велика стара квартира з високими стелями, із дзеркалами, що давно не знали ганчірки, і поверх шару пилу — орнаменти, схожі на графіки, чи графіки, схожі на орнаменти, олівцеві формули на шпалерах, вічно завантажений розрахунками, заглиблений в себе комп’ютер, шкільна дошка зі стосом кольорової крейди, жовті розвороти старих книг, дохлий метелик на буфеті — дуже яскравий, без ознак насильницької смерті.
— Россе…
— Так?
— Мені дуже добре. У мене дивний настрій відтоді, як ми повернулися… відтіля. Ти не знаєш, чому?
Росс усміхнувся. Накрив своєю долонею її руку на столі.
Її немов ударило струмом. Від цього дотику — дружнього — гайнула блискавка від долоні до ключиць, і вгору — у щоки, і вниз — у живіт. Вона ледь стрималася, щоб не здригнутися.
— І це чудово, — стиха мовив Росс. — Невдовзі твоє життя знову зміниться… і знову на краще.
— А твоє життя? — запитала вона, прислухаючись, як згасають усередині гарячі хвилі, викликані його дотиком. — Твоє життя — зміниться?
У глибині його очей на мить наче змістився фокус. І знову повернувся на попереднє місце.
— Моє — так… Певною мірою. Знаєш, у моїй книзі намітився цікавий поворот. Я сказав би — сюжетний поворот. Якщо тут є сенс вести мову про сюжет.
Еммі стало соромно. Вона ніколи не говорить про важливе для нього — про книгу. Може, тому, що не розуміє в цій його математиці ну ані-чо-гі-сінько… Як шестикласник Сашко…
І ще їй стало прикро. Так кривдно, що опустилися плечі. Так прикро, що захотілося піти геть.
— Мені пора? — вона підвелася з-за столу. — Пізно…
— Зачекай, — мовив Росс.
І вона відразу ж сіла.
Він усміхнувся — не до неї, а якійсь своїй думці. Якійсь події у своєму внутрішньому, недосяжному для Емми світі.