У пакеті був великий лист, написаний на цупкому папері від руки.
«Добрий день, Еммо.
Прости, що засмучую тебе, але вчора, сімнадцятого квітня, я вмираю. Там, де ти зараз, мене вже нема, тому я не можу точно сказати тобі, як далі складеться твоє життя. Мені здається — адже я тепер можу тільки здогадуватися! — що все буде…»
Емма впустила лист і кинулася до телефону.
…В Іринки був напружений, якийсь жалюгідний голос:
— Так… Відкіля ти… авжеж, це так жахливо, зовсім молодий ще чоловік, інфаркт… Я не хотіла тобі телефонувати… Але хто тобі сказав?!
— Він сказав, — відказала Емма тихо.
— Що?!
— Пробач… Я завтра передзвоню.
«…Мені здається — адже я тепер можу тільки здогадуватися! — що все буде добре і з тобою, і з Міхелем, і з Ростиком. Еммо, тепер я можу пояснити тобі, хто я і що зі мною відбувається, я постараюся пояснити тобі, тільки ти читай уважно.
Твоє життя — і життя будь-якої людини — відрізок, укладений між точками народження та смерті, а свідомість рухається по лінії — за плином часу, — як вістря олівця, що веде цю лінію.
А я заповнюю своєю присутністю кожну секунду кожного свого дня.
Усе моє життя — мить. Я не можу описати тобі… Це як акорд. Це не механічна сума, це… У чомусь я, напевно, не цілком людина. Імовірно, те, що я відчуваю, виходить за межі людського.
Я повертаюся додому — адже я народився в селі… Того дня, майже тридцять років тому, я пішов по гриби в лісосмугу. І ось я повертаюся, на порозі стоїть мати, я дивлюся на неї — і одночасно прощаюся, ідучи в армію, і одночасно танцюю з нею на весіллі сестри, і одночасно ховаю та бачу, як гості напиваються на поминках… А вона дивиться на мене — ось зараз — і бачить десятилітню дитину, що пішла в ліс — і нарешті повернулася.
А що трапилося зі мною в лісі? Це поза моїм життям. Цього я не проживаю. Воно залишилося в тому, старому, часі.
Отже, цієї миті я сиджу з тобою біля водоспаду — і вмираю. Тому що остання точка на моєму відрізку — мить моєї смерті, — вона теж частина мене, повноправна частина моєї чудової миті.
Помираю я, взагалі-то, легко. А крім того, я звик.
Еммо! У мою мить я пишу одночасно всі фрагменти кожної літери цього мого листа. Втім, як усі фрагменти всіх літер, будь-коли мною написаних.
Моє життя миттєве. Еммо, моє життя наповнене змістом.
Вибач, але я бачу тебе не такою, якою ти звикла бачити себе в дзеркалі. Ти для мене — сума усіх твоїх облич, слів і вчинків, свідком яких я був і про які ти мені розповідала. Сума поглядів, що мені від тебе дісталися… Коли бачиш людину геть усю й одразу… Ти розумієш, про що я?
Еммо, я хотів би, щоб тебе в моєму житті було більше, об’ємніше… хотів би змінити щось, але я не встигаю. Це все одно що летіти, як світло крізь простір, — і водночас зависнути в цілковитій нерухомості, завмерти…
Така коротенька вічність.
Напевно, я єдина людина на землі (якщо я, звісно, все ще людина), котра по-справжньому розуміє. Мурашка повзе рівниною — вона може цю рівнину хоч якось та описати… Але я — сума мурахів, що заполонили кожну піщинку, отже, я в певному сенсі і є рівниною, якою плазують мурахи. Розумієш?
Чи знаю я майбутнє… Я не знаю. Воно частина мене — від тієї самої хвилини, коли ти ставиш запитання.
Я повертаюся додому — мені десять років, у мене промокли ноги… Я помираю. Я стою з тобою на вершині гори. І пояснюю по телефону, як розв’язати задачу про потяг.
Цей аркуш, цей лист — з того дня, коли ми з тобою пили чай на кухні. Хоча писати його я почав раніше. Я його, напевно, все життя пишу.
Для цього листа ти пішла півгодини тому. Для мене — ти не йшла. Ми з тобою дивимося на текучу воду, на ялини, на сніг.
Зараз я пишу „Прощай“, і одночасно сиджу навпроти за столом у Ірини, слухаю твою байку про те, як розстрілюють на сцені Овіда. Навіть найсумніші речі бувають потішні до сліз.
Ось і все.
Прощай».
Баскетбол
— Це Сашко, — сказав той, що стояв за лівим плечем Антона.
Сашко був двометровим худим хлопцем у полинялій жовтій майці з цифрою «дев’ять» на животі.
— А це Людовик.
Людовик сидів на камені в затінку перехнябленої огорожі. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз сповзали йому на ніс, і він час від часу закидав голову, щоб повернути їх назад. Антон не міг відвести погляду від цих окулярів — його начебто щось притягувало, як за ниточку. Людовик посміхнувся й підморгнув крізь тьмяне скло, і від цієї усмішки та цього підморгування Антонові мороз пробрав по шкірі.