— …А це м’яч.
Оранжевий м’яч лунко підстрибнув, і Антон машинально піймав його. Відчув пухирці на гумовій поверхні — знайомий дотик, що відразу нагадав про щось гарне. Щось від давнього славного часу.
— Сашко в нас грає з Людовиком, а ти гратимеш зі мною, — той, що стояв позаду Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, глянув мружачись на небо:
— Ох і пече сьогодні… Ну, ходімо.
Він назвався Мелом, був невисокий — у всякому разі, порівняно з Антоном і Сашком. Носив жовтогарячу футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш та неприродно синьої сливи. Його джинси були закасані до щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.
— А ось наше поле. Подобається?
Баскетбольний майданчик був цілком покритий снігом. Сніг — шар завтовшки в палець — підтанув і закляк, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але від цього не менш пекуче сонце. А сніг лежав.
— Ось що, хлопчики, — Мел усміхнувся, від його усмішки Антонові стало чомусь спокійніше. — Розминайтеся, пристрілюйтеся, а ми з Людовиком подивимося… Давай, Антошо, сміливіше.
Немає нічого більш дивного, ніж грати в баскетбол на утрамбованому снігу. Час від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антонові трохи постукати м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафного у кільце, а потім вони стали у центрі, віч-на-віч.
Сашко взявся відбирати в Антона м’яч, і майже відразу одібрав. Тоді рвонув до кільця — Антон не встигав за ним; кидок — м’яч забився в сітці. Сашко нервово посміхнувся, потім оглянувся навіщось на Людовика і Мела — ті мовчки сиділи в затінку:
— А ну, давай ще…
Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами та про невидиме сонце над головою. Сашко був, очевидно, професіонал; Антон ладен був припинити гру, опустити руки і здатися.
Якоїсь миті Сашкове обличчя опинилося дуже близько, Антон відчув їдкий запах поту і плутані слова:
— Сачкуєш… Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..
Антон розізлився. Розкрив Сашка облудним рухом, нарешті відібрав м’яч, повів по крижаному полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього поверталися і навички, і рефлекси, і радість Гри.
Він навіть устиг здивуватися.
Чужий подих позаду; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце — так яблуко кладуть у кошик. Жовтогаряча куля прослизнула крізь сітку, немов намазана маслом.
З боку глядачів долинуло плескання в долоні. Антон озирнувся: Мел аплодував. Людовик посміхався, поблискуючи скельцями окулярів.
— Молодця, — сказав Сашко. Його чуприна, мов бурульки, прилипла до скронь. — Давай ще…
І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон — три, причому один із них — майже від середини поля. Щоразу, коли Сашкове обличчя опинялося поруч, Антон чув плутане:
— Грай… Не філонь…
Нарешті м’яч, відскочивши від Сашкового коліна, покотився прямо під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд на Антона і Сашка, що зупинилися за п’ять кроків.
— Йдіть собі, хлопці, — сказав Мел. — Антоне, познайомся з командою.
Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обігнули дерев’яну огорожу; Антон ледве стримувався, щоб не оглянутися на Мела з Людовиком, а ті, як і раніше, сиділи в смугастому затінку нещільно припасованих дощок.
Сашко облизнув губи:
— Ти… добре граєш. Тільки не сачкуй. Отут один був до тебе… Грай, коротше, тільки на повну силу. Зрозумів?
— А я граю на повну, — сказав Антон. — Просто я…
— Нікого не цікавить, — перебив його Сашко. — Якщо тобі хоч тут пощастило, то відпрацьовуй… Ти майстер?
— Не встиг, — сказав Антон. — Кандидат.
— Мел нікого нижче майстра не бере, — сказав Сашко. — Бачиш, ти таки фартовий. Пруха тобі… Тільки не тремти. Тут ще непогано — коли звикнеш.
Антон озирнувся. Неподалік, метрів за десять, двома тісними групками стояли хлопці — з тих, чиї голови звичайно пливуть над юрбою. Четверо в жовтих майках і четверо — в зелених. Один, наголо стрижений, тримав зелену майку в руках.
— Привіт, — сказав стрижений. — Це твоя.
— Антон, — відрекомендувався Антон, подаючи руку.
— Вова, — сказав стрижений.
У них у всіх були вологі долоні. Та міцні, без потаємної думки, потиски.
— Артур…
— Ігор…
— Костя…
Сашко кивнув своїм. І ті теж підійшли знайомитися:
— Олег…
— Славко…
— Я теж Славко…
— Дмитрик…
Усі вони стояли, переступаючи з ноги на ногу. Дивилися, як Антон скидає білу футболку, як надягає зелену майку, од якої запахло… чим?