Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як «жовті» рвуться до кільця, який запеклий опір чинять «зелені»; бачив, як Вова репетує на Ігоря. Бачив, як Олег іде в атаку, вистрибує на лінії штрафних для кидка, але замість того, щоб атакувати кошик, дає красиву передачу Сашкові, що на той час вивільнився від опіки. Сашко зметнувся над кільцем — у цю мить залізна кулька, підшипник від якогось велетенського колеса, вдарила його в скроню.
М’яч прокотився по ободу кошика, але всередину так і не потрапив, упав назовні; хтось — Людовик! — розчаровано вилаявся.
— Як і раніше два-нуль, — задоволено повідомив Мел.
Сашко підвівся з підмерзлого снігу. Сліпо оглянувся. Сковзнув поглядом по Антонові, але не побачив його.
— І знову м’яч у гру, — сказав Мел. — Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику — як і раніше, наосліп. Начебто перед очима в нього темно.
— Що з тобою, Антоне? Йде гра…
— Але я так не можу, — сказав Антон.
Людовик посміхнувся. Різко закинув голову, оселяючи на місце окулярчики. Труснув довгими тьмяним волоссям.
Мел підвів брови:
— А через «не можу»? Як тобі мама в дитинстві казала, коли ти відмовлявся від каші?
Слово «мама» було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно усміхався і дивився йому в очі.
Тоді Антонові — знову — захотілося сховатися. І від цього погляду, і від слова «мама», і від усього. Він підхопив м’яч; десь усередині в нього міцніло знання, що сховатися можна в грі. Йому захотілося закидати жовтогарячу кулю в кільце — захотілося так сильно, як хочеться іноді почухати сверблячий комариний укус.
Уперед. Удари м’яча об мерзлий сніг. Вова зрозумів його відразу ж — він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, облудний рух; ривок, обведення, стрибок…
Щось вдарило Антона в спину. Він спіткнувся, розтягся на снігу; він не відчував свого тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із посередині там стирчить зараз руків’я важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо і підло, однак жорстоку гру нарешті закінчено…
— Чотири-нуль, — почулося здалеку і зверху.
— Це тільки початок, — пролунало у відповідь.
— Гарний початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.
— Граємо далі…
— Граємо…
— …аємо…
Антон заплющив очі й чекав, поки настирлива луна у вухах стихне, поки настане остаточна тиша.
— Чого ти розлігся? — носком черевика несильно тицьнув його під ребро. — Вставай…
І Антон відчув, як зі спини в нього — вжжик! — над силу висмикнули ніж.
— Уставай-вставай… Підводься.
Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати ногами й руками. Що спина глухо ниє, начебто по ній ударили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже розгнівався за обібране вишневе дерево і…
Село? Сусід?
Він став навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об колошу, глузливі, але не злі очі поблискували з-під тьмяних скелець:
— Удало тебе Мел підібрав… Упертий ти. Граємо далі?
— Зараз? — тихо спитав Антон. І сам почув, яким жалібним вийшло запитання.
— Ну що, нехай відпочине? — долинув звідкись здалеку голос Мела.
Антон через силу випростався.
— Гаразд, — посміхнувся Людовик. — Ідіть, хлопці, в душову.
Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли бетонні чотирикутники; на стелі набрякали важкі краплі, а з душу — пластмасового розпилювача на високій нікельованій трубі — широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон спробував покрутити вентиль — марно; температура води не регулювалася.
Хлопці стояли, закинувши голови, підставляючи їх під киплячі струмені. Тепер на них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці Мела, а де — Людовика.
Душова була простора. Кранів вистачало на всіх. Випадково — чи не випадково — Антон вибрав собі душ навпроти Сашкової кабінки.
З усіх цих хлопців Сашко — суперник — був йому найближчий. Може, тому, що саме Сашко був першим, кого він зустрів?
— Ставай під струмінь одразу, — сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагається остудити воду в долонях. — Звикнеш. Це все-таки не окріп.
— Так? — непевно запитав Антон.
— Послухай мене, — сказав Сашко. — Йди відразу під душ.
Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потім — дуже швидко — він справді звик. Тільки морщився.