— Ти — чому? — запитав Сашко, дивлячись у мокру стелю. Щоки його були дуже блідими як для людини, котра стоїть під гарячою водою.
Антон вирішив промовчати.
— Я в армії, — сказав Сашко. — Мене ці козли… Ну, не важливо. Коротше кажучи, я в армії, а ти? Теж?
— Я в армії не був, — сказав Антон. — Я в інститут…
— То ти на гражданці? — здивувався Сашко. — А чому?
Антон удав, що не чує.
— Я думав, що мені буде якесь послаблення, — замислено сказав Сашко. — Через цих козлів. Виявилося — ні фіга. Просто мені пощастило, що Людовик шукав баскетболіста. А то загримів би на загальних підставах…
— Як це — на загальних підставах? — запитав Антон.
Сашко зіщулився під гарячим душем:
— Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут… Значно гірше. Той хлопець, що грав з Мелом раніше — він тепер на загальних підставах.
— Ти мене чому сукою обізвав? — запитав Антон.
Сашко недобре скосив очі:
— А ти не зрозумів — із понтом діло… Якби ти так далі грав, як у перші десять хвилин — тебе б уже тут не було. Було б тобі зовсім по-іншому.
Хляскала з душів вода. Виблискували, немов лаковані, кахлі.
— А тобі що? — запитав Антон.
Сашко зітхнув:
— Люди один одного підтримувати повинні…
Поряд перемовлялися інші хлопці. Їхні голоси лунали під мокрим склепінням якось дивно, по-пташиному.
— Так, — мовив Антон, щоб урвати мовчанку.
— Ось прикинь, — сказав Сашко, розтираючи долонями плечі.. — Якби навіть хтось із тих козлів тут опинився… Я б і йому добра бажав. От чесно.
— А що той хлопець зробив? — тихо запитав Антон. — Який на моєму місці грав?
— Філонив, — знехотя мовив Сашко. — А може, не філонив. Може, характер такий. Адже він майстер був, міжнародного класу… Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити — це означає… Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувся двічі. Ще разів зо два лопухнусь — і теж на загальних підставах піду…
— Ні, — швидко сказав Антон.
Сашко знизав плечима:
— Ні… Бо наступного разу я не лопухнуся.
— Як можна любити цю гру? — пошепки запитав Антон.
Сашко невесело посміхнувся:
— Гра — вона є грою… Я зі школи в баскетболі. З першого класу. Думав, що буду все життя в баскетболі… А от з армією… Я в команді ЦСКА не втримався… тренер там був один, скотина. І пустили мене… теж на загальних підставах, — Сашко зітхнув. — От… А ти, якщо розповідати не хочеш, то я ж не чіпляюся, я так просто… Поговорити.
Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того місця, куди ввійшов ніж; нічого не було. Помацав — зовсім гладка шкіра.
— Це спочатку моторошно, — сказав Сашко. — А потім — нічого… Втягуєшся. Головне — ні про що не думати. Ось Вова ваш. У Мела нападаючі міняються, як у малюка памперси… А Вова тримається. І ти тримайся…
Дзюрчала вода.
— Що тепер? — запитав Антон.
— Грати.
— Знову? А…
— Часу ж немає, — сказав Сашко якось дуже сумно. — Найнеприємніше… часу тут немає. Ні ранку, ні ночі… Нічого. Майданчик і душ. Ось і все. І, якщо Людовик дозволить, можна посидіти в затінку… Але тобі треба в Мела проситися. А він, по-моєму, зліший.
Антон згадав, як Людовик витирав ніж об колошу. Мел — зліший?
Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.
Себе? Оленку? Маму?
Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот висловлювання великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до гіршого; що коли неприємність має статися — вона неодмінно станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті — відмова від нього.
Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилася, здається, на холодець…
І він знав, що було потім. Він чомусь надто багато звідкись знав.
Мати повернулася з роботи, вимила руки й заходилася коло вечері. На столі в кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал…
Телефонний дзвінок задзвонив одночасно на екрані — і в передпокої.
Мати витерла рушником руки і взяла трубку.
І голос, незнайомий та офіційний, запитав її, чи вона така-то.
І тоді вона все зрозуміла.
…Сашко й справді закинув — красиво завершив атаку зелених майок.
І одразу впав, бо йому в шию вп’ялася коротка стріла з чорним оперенням.
— Її висмикувати важко, — сказав хтось, здається, Олег.
Висмикнули. З маленької дірочки викотилася велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї червону спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилася; Сашко провів по шиї тильним боком долоні. Не витер — розмазав.