— Це Данилко, — сказав Людовик. — Чудово грає в нападі. Прошу любити й шанувати… Антоне, можна тебе попросити розім’ятися з Данилом один на один?
Хлопець був двометровий і дуже молодий. Років шістнадцяти, не старший. Насуплений. Напружений, але не зляканий. У гарній футболці відомої фірми.
— Давай, — Мел кинув Антонові м’яч. І поки той летів — Антон устиг зрозуміти, що Сашка більше не побачить.
«Що ти знаєш про справедливість?»
Чому — Сашко?!
Він, Антон, добровільно відмовився від потурання. А Сашко — той завжди боявся піти на загальних підставах…
«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»
І ось він, Антон, грає з якимось Данилком.
…Цей підліток був рішучий і самовпевнений. І на півголови за Антона вищий. Гра йшла по колу: Данилко притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знову: Данилко притискав Антона до лінії…
— Гаразд, — сказав Людовик. — Мел, Антоне, зачекайте мене трохи.
І пішов за огорожу — удвох із Данилком.
— Мінятиме, — сказав Мел.
— Що? — не зрозумів Антон.
— Цей не підходить.
— А чим йому не догодив Сашко?!
Мел знизав плечима:
— Адже це він собі вибирає гравців, а не я і не ти… Правда?
Тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем — це був Антонів ровесник, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.
Коли рахунок у новій грі досяг двох тисяч ста восьми — двох тисяч дев’яноста на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета, але знав, що він неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Був певен, що заб’є.
М’яч був жовтогарячий, а вогонь — білий. Якщо дивитися зсередини. Білий з тонкими чорними гілочками, схожими на кровоносні судини. І Антон біг і горів — довго, кілька нестерпних секунд.
У вогні згорталося листя каштана. І аркуші чиїхось листів — дитячий почерк; і обпливали, немов крижинки, кольорові та чорно-білі фотознімки…
Вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» виднокраєм позаду. Оленка усміхається й обіймає Антона за шию.
Вона в тонкому халатику на мокре тіло.
Оленка…
«Мамо! Забери ти мене з цього табору. Тут нудно, о дев’ятій вечора — спати, і весь час іде дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе в неділю…»
Коли Антон зміг розплющити очі, у повітрі все ще пахнуло смаленим. І ноги в кросівках стояли навколо — у сірих і синіх кросівках; потім немов сяйнула яєчна шкаралупа, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима.
— Уставай, — сказав Мел.
Кіптява була усюди. І — запах.
— Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, — сказав Мел Антонові на вухо. — Тому зберися з силами і грай далі.
Вода стікала в заґратовану дірку посередині душової. Хлопці говорили впівголоса й обережно зиркали на Антона. Новенький — його звали Кирилом — сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову.
Вода була чорною. Кіптява нічим не змивалася.
— Мел…
— Так?
— Адже я не можу нічого виправити… Нічого повернути. Адже не можу?
Мел гмикнув:
— Ти хочеш, щоб я тебе втішив?
— Ні, — сказав Антон. — Я просто запитав. Я подумав… Адже важко закидати м’яч під вогнеметом, хіба ні?
— Важко, — погодився Мел.
Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірими, як попіл.
— А що, коли хтось зробить? Це? Закине у вогні?
Мел якийсь час дивився на нього і раптом розреготався:
— Ти хочеш поторгуватися, чи що? Я тебе правильно зрозумів? Ти хочеш укласти угоду?
У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася всіма синіми відтінками.
Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті — на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже гарно, але здав психологічно. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла автоматна черга, він умирав серйозно й надовго; доводилося ледь не силоміць підводити його з підмерзлого снігу та ляпасами вертати до тями. І довго по тому Кирило тицявся на майданчику, як сліпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, і Антон знав, що невдовзі прийде черга вогнемета.
Прийшла.
Антон вистрибнув із лінії штрафної — і побачив Вову, що рвався до кільця. Він був зовсім відкритий. І Антон дав би пас, і Вова неодмінно забив би, якби тонкий вогненний струмінь, прицільно випущений Людовиком, не перетворив його на танцюючий смолоскип.