— Звісно. Що я псих, якого треба полагодити.
— Сірі, ти навіть від корекції відмовився, коли я пропонувала. Ти так боявся, що тобою маніпулюватимуть, що не спробував навіть базового каскаду. Ти єдина людина з усіх, кого я знаю, кого, певно, по-справжньому неможливо полагодити. Не знаю. Може, ти цим навіть маєш пишатися.
Я розкрив рота, але одразу ж його стулив.
Вона сумно усміхнулася.
— Нічого, Сірі? Взагалі нічого? Були часи, коли ти завжди точно знав, що сказати. — Вона пригадала одну з попередніх версій мене. — Тепер я запитую себе, чи ти бодай колись казав те, що маєш на увазі.
— Це нечесно.
— Справді, — вона стиснула губи. — Нечесно. Але я не це намагаюся сказати. Мабуть… річ не в тому, що твої слова були неправдивими. Радше, ти взагалі не знав, що вони означають.
Крильця втратили барви. Метелик перетворився на майже нерухомий тендітний чорно-білий ескіз.
— Я зроблю її, — сказав я. — Корекцію. Якщо це так важливо для тебе. Просто зараз.
— Надто пізно, Сірі. З мене годі.
Може, вона хотіла, щоб я спробував її повернути. Усі ці речення зі знаками питання, багатозначне мовчання. Може, вона давала мені нагоду виблагати ще один шанс. Може, просто хотіла, щоб я дав їй привід передумати.
Я міг би спробувати. «Будь ласка, не йди, — міг би сказати я. — Благаю тебе. Я ніколи не хотів проганяти тебе назовсім, лише трішечки, на безпечну відстань. Прошу. За тридцять довгих років я не почувався нікчемою, тільки коли ми були разом».
Та коли я знову підвів погляд, метелик зник, і Челсі теж. Вона пішла і забрала із собою тягар сумнівів і провини за те, що довела мене. Вона пішла, вважаючи, що ніхто не винен у нашій несумісності, що вона старалася як могла. Що навіть я старався, пригноблений власними проблемами. Вона пішла, можливо, навіть і не звинувачуючи мене. А я так і не зрозумів, хто з нас насправді прийняв остаточне рішення.
Я мав хист до своєї справи. Такий клятий хист, що продовжував працювати, навіть коли я цього не хотів.
— Господи! Ви це чули?
Сьюзан Джеймс гасала в барабані, як оскаженіла антилопа гну. Під кутом у дев’яносто градусів я бачив білки її очей. — Підключай канал зв’язку! Хутко підключай канал зв’язку! Вольєри!
Я підключив. Один шифратор колихався у повітрі, інший — досі тулився в кутку.
Джеймс приземлилася біля мене, гупнувши у підлогу обома ногами й похитуючись, щоб не втратити рівноваги.
— Зроби гучніше!
Шипіння кондиціонерів. Брязкання далеких механізмів, що відлунюється вздовж хребта. Звичне бурчання нутрощів «Тезея». Більше нічого.
— Ну гаразд, просто зараз вони цього не роблять, — Джеймс відкрила подвійний екран і запустила повтор. — Ось, — мовила вона, вмикаючи очищений, відфільтрований аудіозапис.
З правого боку вікна плавав шифратор. Кінчик одного з його мацаків витягнувся вперед і торкнувся стіни іншого контейнера. Шифратор, що скрутився ліворуч, не ворухнувся.
Мені здалося, буцімто я щось почув. Лише на мить: щось наче дзижчання комахи, от тільки найближча комаха перебувала на відстані п’яти трильйонів кілометрів від нас.
— Повтори. Сповільни.
Точно, дзижчання. Вібрація.
— Ще повільніше.
Низка клацань, що виривається з дихала дельфінів. Зневажливе пирхання.
— Ні, дай мені.
Джеймс увірвалася в особистий простір Каннінґема й пересунула бігунок ліворуч.
Тік-тік… тік… тік-тік-тік… тік… тік-тік-тік…
Через зменшення допплерівської частоти майже до нуля сигнал розтягнувся майже на хвилину. У реальному ж часі він тривав не довше ніж півсекунди.
Каннінґем збільшив зображення. Згорнутий у клубок шифратор не рухався. Тільки йшла брижами шкіра й ворушилися вільні мацаки. Але раніше я бачив тільки вісім кінцівок, а тепер угледів кістлявий відросток дев’ятої, що витикався позаду центрального вузла. Дев’яте, приховане від наших поглядів щупальце вибивало ритм — тік-тік-тік, доки інше створіння байдуже притулилося до стіни зі свого боку…
А тепер — нічого. Плавучий шифратор безцільно рухався у центрі вольєра.
Очі Джеймс сяяли.
— Ми маємо перевірити решту…
Але «Тезей» також спостерігав за усім і випередив нас. Він уже понишпорив у архівах і видав нам результати: три схожі сигнали за останні два дні тривалістю від однієї десятої до двох секунд.
— Вони розмовляють, — сказала Джеймс.
Каннінґем знизав плечима. Між його пальцями догорала забута цигарка.