Бейтс пирхнула:
— Але ж бджоли запрограмовані. Генетично.
— Ти неправильно зрозуміла. Шифратори — це стільники.
— А «Роршах» — бджоли, — пробурмотіла Джеймс.
Каннінґем кивнув.
— «Роршах» — це бджоли. Я взагалі вважаю, що магнітні поля «Роршаха» — це не механізми захисту. Думаю, вони є частиною системи підтримки життєдіяльності. Вірогідно, саме вони регулюють і визначають значну частину метаболізму шифраторів. У трюмі ми маємо двох істот, яких висмикнули з їхнього природного середовища. Вони просто затамували подих, але ж не можуть тамувати його вічно.
— Скільки ще? — запитала Джеймс.
— Звідки мені знати? Якщо не помиляюся, то я маю справу навіть не з цілими організмами.
— А якщо припустити? — поцікавилася Бейтс.
Він знизав плечима.
— Кілька днів. Можливо.
Усе, що нас не вбивас, робить нас дивнішими.
— Голосування не буде, — заявив Сарасті.
Бранців ми не відпускатимемо. Надто ризиковано. Тут, у безмежній пустці Оорти, немає місця принципу «живи й дай жити іншим». І байдуже, що той Інший зробив чи не зробив: подумай, що б він накоїв, якби був хоч трішки сильнішим. Подумай, як би він з нами вчинив, якби ми прибули пізніше, як він і планував. Ти дивишся на «Роршах» і бачиш ембріон чи дитину, хай понад усяку міру чужинну, але ні в чому не винну за замовчуванням. Але що, як твоє враження хибне? Що, коли перед тобою всемогутній кровожерливий бог, вбивця планет, просто ще не до кінця сформований? Вразливий тільки зараз і ще зовсім трохи часу?
У логіці Сарасті не було вампірської таємничості і багатовимірних чорних ящиків, від яких люди тільки знизують плечима і розводять руками. У міркуваннях Сарасті не було недоліків, тож ми не могли знайти собі виправдань. А від цього мені ставало ще гірше. Я знаю, що й іншим хотілося просто покластися на його слова.
Але Сарасті запропонував альтернативу звільненню бранців, і цей варіант він вважав набагато безпечнішим. Його міркування доводилося приймати на віру, адже за мірками здорового глузду він межував із самогубством.
Тепер «Тезей» народжував через кесарів розтин. Нове потомство було надто численним, щоб вийти крізь канал наприкінці хребта. Корабель скидав його, наче при закрепі, одразу в трюм: величезні потвори, що шкірилися цівками зброї й антенами. Кожна була в три або й у чотири рази вищою за мене; пара масивних кубів кольору іржі, грані яких заражено топологією. Звісно ж, до висадки значну їх частину приховає броня. Стрічки труб і провідників, боєприпаси й схожі на акулячі зуби ряди радіаторних пластин — усе зникне під гладенькою дзеркальною поверхнею покриття. Тільки кілька позначок-острівців здійматимуться над поверхнею: комунікаційні порти, реактивні сопла й приціли. Ну і, певна річ, бійниці. Кожне з цих чудовиськ має півдюжини пащ, що вивергають вогонь і сірку.
Але поки що вони були лише велетенськими недоношеними механічними ембріонами. У сліпучо-білому світлі трюмних прожекторів їхні грані й кути складались у висококонтрастну мозаїку світла й тіні.
Я відвернувся від ілюмінатора.
— Це суттєво зменшить наші запаси субстрату.
— На захисний щит корпусу пішло більше, — Бейтс спостерігала за будівництвом через плаский екран, вмонтований у переділку фабрики. Можливо, тренувалася: імплантати відмовлять, коли ми змінимо орбіту. — Але ти правий, запаси справді тануть. Можливо, доведеться згризти якусь місцеву каменюку.
— Гм, — я знову поглянув у трюм. — Думаєш, виникне така необхідність?
— Неважливо, що я думаю. Ти ж розумний хлопчик, Сірі. Невже не можеш доперти сам?
— Це важливо для мене. А отже, важливо і для Землі.
Це мало б значення, якби Земля керувала нами. Деякі підтексти легко зчитувалися, і байдуже, як глибоко ти вплутався у систему.
Я змінив тему:
— А як тоді щодо Сарасті й Капітана? Маєш ідеї?
— Зазвичай ти дієш делікатніше.
І то правда.
— Річ у тому, що Сьюзан перехопила перестукування П’ятірні й Кулака, так?
Бейтс скривилася, почувши імена.