П’ятірня і Кулак опинилися ще ближче до «Роршаха», ніж ми. Каннінґемову лабораторію викинули за борт; тепер вона плавала за кілька кілометрів від найвищих шпилів артефакту, глибоко занурившись у його магнітне поле. Якщо шифратори для нормального функціонування потребували радіоактивного магнетиту, більшого вони не отримають: смак променів, але не свободи. Екранування лабораторії динамічно налаштовувалося, щоб збалансувати медичні потреби й тактичний ризик, наскільки це дозволяли дані. Модуль плавав під пильною охороною наших новонароджених вогневих точок, стратегічно розташованих обабіч. Ці установки могли за мить знищити лабораторію. Так само вони могли знищити будь-що, що до неї наближається.
Звісно, «Роршах» вони знищити не могли. Мабуть, цього не міг ніхто.
З непомітного у нездоланний — наскільки ми могли зрозуміти, перетворення ще не завершилось. Імовірно, «Тезей» досі міг зробити щось з артефактом, який висить у нас під носом, — якщо ми, звісно, вирішимо, що саме робити. Сарасті мовчав. Насправді, я не пригадую, коли востаннє хтось із нас бачив вампіра у плоті. Ось уже протягом кількох змін він не виходить зі свого намету і спілкується лише через КонСенсус.
Усі були на межі нервового зриву, а мігрант принишк.
Каннінґем бурмотів щось про себе, тицяючи в незнайомі кнопки незвиклими до цього пальцями і кленучи власну незграбність. Лазерний промінь переносив наказ і відповідь на нього через шість кілометрів іонізованого вакууму. Незмінна нікотинова паличка висіла в кутку його рота, бо руки були зайняті. Інколи з неї зривалися пластівці попелу і летіли навпростець у систему вентиляції.
Він заговорив раніше за мене:
— Усе є в КонСенсусі. — Коли я не відступився, він змилостивився, але так і не глянув на мене. — Частки магнетиту зорієнтувалися, щойно здолали ударну хвилю. Мембрани почали відновлюватися. Тепер шифратори помирають не так швидко. Але оптимальним для їхнього метаболізму є середовище «Роршаха». Найбільше, що ми можемо тут зробити, це сповільнити їхнє вмирання.
— Це уже щось.
Каннінґем гмукнув.
— Деякі частки з’єднуються. Інші, їхні нерви, так і лишаються пошарпаними без жодної на те причини. Буквально. З аксонів витікають імпульси.
— Через розпад клітин? — висунув я ідею.
— І я ніяк не можу дати раду рівнянню Арреніуса: при низьких температурах спостерігаються нелінійні ефекти. Фактор частоти не вписується в систему. Так, неначе температура не має значення, і… от лайно…
На одному з дисплеїв якийсь показник перейшов критичну межу. Він поглянув угору, на барабан, і гукнув:
— Сьюзан, потрібна ще одна біопсія. Десь із центру.
— Що… ох. Секунду. — Вона, так само апатична, як і підвладні їй бранці, похитала головою і набрала коротку спіраль символів. На одному з Каннінґемових вікон П’ятірня побачив її повідомлення своєю дивовижно видющою шкірою. Якусь мить він не реагував. А тоді відкинувся назад і вперся мацаками в стіну, звільняючи шлях Каннінґемовим маніпуляторам.
Біолог дав команду, і з нір виповзли два пристрої, схожі на змій в атаці. Перший керував медичним відбірником, а інший погрожував насиллям у разі безглуздого опору. Навряд чи в цьому була потреба. Вражені сліпобаченням чи ні, а шифратори вчилися швидко. П’ятірня підставив живота, наче жертва, яка змирилася з неминучим зґвалтуванням. Каннінґем промазав. Його маніпулятори вдарилися один об одного й на мить переплуталися. Він вилаявся і спробував ще раз, і кожен його рух свідчив про розгубленість. Його розширений фенотип був ампутований. Раніше він був привидом у машинах, а тепер став просто ще одним типом, що натискає на кнопки, і…
…і враз щось клацнуло. Грані Каннінґема просвітліли в мене на очах. Тепер я зміг уявити, як воно — бути ним.
З другого разу йому все вдалося. Наче змія, кінчик пристрою вжалив бранця і миттєво порхнув назад. Барвисті хвилі розходилися від ранки на шкірі П’ятірні, неначе хвильки від кинутого у водну гладінь каменя.
Каннінґему, мабуть, здалося, наче він щось побачив на моєму обличчі.
— Допомагає, якщо не думати про них як про людей, — сказав він. І вперше я зміг прочитати підтекст, чіткий і гострий, як бите скло:
«Звісно, ти сам ні про кого так не думаєш…»