Каннінґему не подобалося, коли ним маніпулюють.
Таке нікому не подобається. Але більшість людей не вважають, що я займаюся саме маніпуляціями. Вони й гадки не мають, наскільки їх видають тіла, коли вони закривають роти. Якщо вони говорять вголос, то роблять це, щоб звіритися тобі. Якщо ж вони мовчать, то гадають, що лишають свою думку при собі. Я уважно спостерігаю за ними, добираю кожне слово так, щоб жодна із систем не відчула, що її використовують, — і все ж з якоїсь причини це не спрацювало з Робертом Каннінґемом.
Мабуть, я моделював неправильну систему.
Уяви, що ти — синтезист. Маєш справу з поведінкою систем, яку відчитуєш з їхніх граней. Визначаєш властивості внутрішніх механізмів з відображень, які бачиш на них. У цьому секрет твого успіху: ти розумієш систему, збагнувши межі, що окреслюють її.
А тепер уяви когось, хто наробив дірок у цій межі й витік через них назовні.
Плоть Роберта Каннінґема не могла його вмістити. Обов’язки витягли його за межі м’язового мішка. Тут, в Оорті, його топологія вешталася всім кораблем. До певної міри це справедливо щодо всіх нас. Бейтс та її бойові роботи, Сарасті та його лімбічний зв’язок — навіть імплантати КонСенсуса в наших мізках трохи витягували нас за межі власних тіл. Але Бейтс лише керувала своїми роботами, вона не вселялася в них. Банда Чотирьох запускала численні системи на єдиній материнській платі, але кожна з них мала власну топологію, та й виринали вони винятково по черзі. І Сарасті…
Як з'ясувалося, із Сарасті геть інша історія.
Каннінґем же не просто керував своїми віддаленими вузлами. Він тікав у них, вбирався в них, наче у таємну личину, щоб сховати всередині звичайну слабку людину. Він пожертвував половиною свого неокортекса, щоб мати змогу бачити в рентгенівських променях і смакувати конформації клітинних мембран. Він розітнув власне тіло, щоб стати непостійним мешканцем у багатьох інших. Його шматочки ховалися в сенсорах і маніпуляторах, якими були втикані стіни вольєрів з шифраторами. Я міг би зчитати критично важливі підказки з кожної деталі обладнання у медичному відсіку, якби, звісно, додумався там шукати. Каннінґем, як і всі решта, був топологічною головоломкою, але частина його ховалася в механізмах. Моя модель була неповною.
Не думаю, що він коли-небудь прагнув до такого стану. Озираючись назад, я бачу, як кожна його грань випромінювала ненависть до себе. Але в сутінках двадцять першого століття єдиною альтернативою було існування паразита. Каннінґем просто обрав менше зло.
А тепер йому відмовлено навіть у цьому. Накази Сарасті відірвали його від власного сенсоріуму. Він більше не міг відчути дані своїм нутром; мусив крок за кроком інтерпретувати їх через екрани й графіки, що зводили сприйняття до пласкої й порожньої стенографії. Він був системою, пошкодженою численними ампутаціями. Системою, в якої вирвали очі, відрізали вуха і язик; змушеною спотикатися і навпомацки відшукувати дорогу до речей, в яких вона колись жила. Раптом йому не стало де ховатися, і всі ці розрізнені шматочки Роберта Каннінґема зібралися докупи в його плоті, і я їх нарешті побачив.
Саме у цьому віддавна полягала моя помилка. Я так зосередився на моделюванні інших систем, що забув дещо важливе про принцип моделювання. Єдиний ворог ясного зору — слабкі очі; помилкові припущення — це те саме, що й сліпота. Недостатньо було уявляти себе Робертом Каннінґемом.
Потрібно було водночас уявити, що я ще й Сірі Кітон.
Звісно, таке відкриття породжує інше запитання. Якщо здогад щодо Каннінґема правильний, чому ж тоді мої хитрощі спрацьовували з Ісааком Шпінделем? Він же був так само дискретний, складений з окремих частин, як і його дублер.
Тоді я не замислювався над цим. Шпіндель загинув, але те, що його вбило, досі було зовсім поруч, висіло біля носа корабля. Велика набрякла загадка, що будь-якої миті може нас розчавити. Тож я був трохи заклопотаним.
Але тепер — коли розуміння прийшло так пізно, що від нього жодної користі, — я, здається, знаю відповідь.
Можливо, насправді мої виверти ніколи не працювали і з Ісааком. Можливо, він міг розгледіти мої маніпуляції так само легко, як і Каннінґем. Але просто не зважав на них. Певно, я міг читати його, бо він це сам дозволяв. А це може означати лише одне, і кращого пояснення у мене немає: попри все, я йому подобався.
Здається, він був моїм другом.
Якби я міг словами пробудить чуття.