— Мішель зараз не дуже хоче розмовляти з тобою, Сірі.
— Так, — я на мить завагався, щоб дати нагоду висловитися комусь іншому. Коли ніхто не заговорив, я відштовхнувся й поплив до люка. — Ну, якщо передумаєте…
— Ні. Ніхто з нас. Ніколи.
Дробар.
— Ти брешеш, — продовжив він. — Я бачу це. Ми всі бачимо.
Я кліпнув.
— Брешу? Ні, я…
— Ти не говориш. Ти слухаєш. Тобі байдуже до Мішель. Тобі до всіх байдуже. Тобі лише потрібні наші знання. Для твоїх звітів.
— Це не зовсім правда, Дробар. Мені не байдуже. Я знаю, що Мішель, мабуть…
— Нічогісінько ти не знаєш. Забирайся геть.
— Вибач, що засмутив тебе, — я перекотився вздовж вісі та вперся ногами у дзеркало.
— Ти не знаєш Міш, — гаркнув він, коли я відштовхнувся. — Ти ніколи нікого не втрачав. У тебе ніколи нікого не було. Облиш її.
Він помилився щодо обох пунктів. Шпіндель принаймні помер, знаючи, що він не байдужий Мішель.
Челсі померла, вважаючи, що мені начхати.
Минуло два роки чи навіть більше, і хоча час від часу ми спілкувалися, але ніколи не зустрічалися вживу, відколи вона пішла. А потім вона звернулася до мене з глибин Оорти, надіслала термінове голосове повідомлення в імплантати:
«Лебедю. Будь ласка, зателефонуй ЗАРАЗ. Це важливо».
Уперше за весь час нашого знайомства вона не увімкнула відео.
Я розумів, що це важливо. Знав, що все погано, навіть без зображення. Я здогадувався про це, бо не було картинки, а обертони її голосу волали, що все навіть гірше. Смертельно.
Пізніше я дізнався, що Челсі потрапила під перехресний вогонь. Реалісти засіяли бостонські катакомби різновидом фібродисплазії; легка корекція, одноточковий ретровірус, результатами якого стали терористичний акт і водночас іронічний коментар щодо мертвотного паралічу, в якому перебувають мешканці Раю. Вірус переписував регуляторний ген, що контролював остеогенез у четвертій хромосомі, й вибудовував метаболічний обхід з трьох локусів у сімнадцятій.
У Челсі почав виростати новий скелет. Її суглоби закам’яніли за п’ятнадцять годин після ураження, сухожилля і зв’язки — за двадцять. На той час лікарі перевели її на клітинне голодування, намагаючись сповільнити дію вірусу, позбавивши його метаболітів, але медикам вдалося виторгувати у неминучого тільки трохи часу. За двадцять три години її поперечно-смугові м’язи обернулися на камінь.
Я не одразу про це дізнався, бо так і не зателефонував їй. Мені не потрібно було знати подробиць: я по голосу зрозумів, що вона помирає. Вочевидь, Челсі хотіла попрощатися.
А я не міг заговорити з нею, бо спершу хотів з’ясувати, як це правильно робиться.
Я годинами нишпорив ноосферою, вишукуючи прецеденти. Способів померти не бракувало; я знайшов мільйони записів, що стосувалися етикету. Останні слова, останні обітниці, інструкції для тих, хто скоро полишить цей світ. Паліативна нейрофармакологія. Розлогі і детальні сцени смерті з художньої літератури. Я проглянув усе це, просіявши крізь десятки фільтрів, щоб відділити зерно від полови.
До часу, коли вона знову зателефонувала, новини вже поширилися: спалах голем-вірусу прошив, наче розпеченою голкою, серце Бостона. Вжито заходів з його стримування. Рай у безпеці. Очікуються незначні жертви. Імена постраждалих не розголошуються до повідомлення родичам.
А я й досі не знав ні принципів, ні правил: знаходив тільки приклади. Останні бажання й заповіти; розмови самогубців з їхніми можливими рятівниками; щоденники, які дістали з підводних човнів, що зазнали аварії, або з місць місячних катастроф. Записи мемуарів, сповіді на смертному ложі, що тонули в писку кардіограм. Розшифровані «чорні скриньки» з приречених на загибель зорельотів і зруйнованих космічних ліфтів, що закінчуються вибухами та статичним шумом. Все доречно, але все марно. Бо не про неї.
Вона знову зателефонувала, знову з вимкнутим відео, і я знову не відповів.
Коли вона зателефонувала востаннє, то більше не переймалася тим, як я відреагую на жахіття побаченого.
Лікарі поклали її настільки зручно, наскільки це взагалі було можливо. Гелевий матрац підлаштовувався під кожну вигнуту кінцівку, кожну шпору, що проростала з кісток. Це дозволяло не корчитися від болю.
Шия Челсі, геть закам’яніла, вигнулася вниз і вбік, змушуючи її дивитися на скоцюрблену клешню, яка колись була правою рукою. Кісточки пальців набрякли до розмірів волоського горіха. Шкіру на руках і плечах розтягували пластини й смуги ектопічних кісток. Її ребра були поховані під волокнистим шаром загіпсованої плоті.