Я сковтнув. Просто спостерігати.
— Це страта? — запитав я. — Убивство з милосердя?
Сарасті глянув повз мене і посміхнувся.
— Ні.
Я опустив погляд.
— Що ж тоді?
Він вказав на дисплей. Я озирнувся, рефлективно підкорившись.
Щось прокололо мою руку, наче цвях під час розп’яття.
Я закричав. Хвилі болю прокотилися до плеча. Не замислюючись, я відсмикнув руку, й ніж розітнув мою плоть, наче акулячий плавець воду. Кров порснула і зависла у повітрі, хвостом комети окресливши відчайдушний помах моєї руки.
Раптом жар опік мене ззаду. Шкіра на спині горіла. Я знову закричав і засмикався. У повітрі закружляла вуаль з кривавих крапель.
Дивом я опинився в коридорі, тупо витріщаючись на правицю. Долоню було розпанахано на дві частини, й вона тепер звисала із зап’ястя скривавленими двопалими шматками. З порваних країв витікала кров — і не падала. Крізь туман болю і збентеження я бачив, як до мене наближається Сарасті. Його обличчя колихалося переді мною, то розпливаючись, то набуваючи чіткості, налите чи то його, чи моєю кров’ю. Очі вампіра здавалися яскраво-червоними дзеркалами — ті очі були машиною часу. Навколо них клубочилася темрява, і півмільйона років враз розчинилися. Я став просто ще одним шматком м’яса в африканській савані, якому за мить розірвуть горло.
— Ти усвідомлюєш проблему? — запитав Сарасті, насуваючись на мене. Великий краб-павук висів за його плечем. Попри біль, я спробував придивитися: один з піхотинців Бейтс цілиться в мене. Я наосліп відштовхнувся, випадково потрапив ногою на сходинку і сторчголов полетів униз, у коридор.
Вампір мчав за мною. Його обличчя викривило те, що в людини можна було б назвати усмішкою.
— Ти відчуваєш біль і відволікаєшся на нього. Ти зосереджуєшся тільки на ньому. Зосереджений на одній загрозі, ти не помічаєш іншої.
Я здригнувся. Багряний туман застилав мені очі.
— Що більше ти знаєш, то менше сприймаєш. Автомат упорався б краще.
«Юкка збожеволів, — подумав я. — У нього дах поїхав. — А тоді: — Ні, він мігрант. Завжди був мігрантом…»
— Робот упорався б краще, — м’яко сказав він.
«…і вампір ховався кілька днів. Заліг на дно. Ховався від здобичі.
На що він ще здатен?»
Сарасті підняв руки, потрапляючи у фокус мого зору й зникаючи з нього. Я гупнувся об щось, штовхнув навпомацки, відскочив геть крізь тьмавий морок, що клубочився довкола мене, і стривожені голоси. Вдарився потилицею об якийсь металевий предмет і перевернувся.
Дірка, нора. Сховок. Я пірнув усередину. Розірвана кість дохлою рибою вдарилася об край люка. Я скрикнув і звалився у барабан. Монстр не відставав.
Перелякані крики, дуже близько.
— Цього не було в плані, Юкко! Цього не було у клятому плані! — репетувала розгнівана Сьюзан Джеймс.
Аманда Бейтс гарикнула:
— Ану зупинися! Стій, нахуй!
Майор вискочила на палубу, щоб втрутитися в бійку. Вона налетіла згори — суцільні розігнані рефлекси й карбоплатинові накладки, — але Сарасті просто відсунув її вбік і продовжив наступати.
— То ось що ти мав на увазі? — кричала Джеймс із темного незрозумілого сховку. — Оце твоя попередня обробка?
Сарасті струснув мене.
— Ти тут, Кітоне?
Моя кров заляпала йому обличчя, наче краплями дощу. Я щось белькотів і плакав.
— Ти чуєш? Ти бачиш?
І зненацька я побачив. Враз усе набуло чіткості. Сарасті взагалі не говорив. Сарасті більше не існувало. Нікого не існувало. Я був один у величезному колесі, оточеному зробленими з м’яса об’єктами, що рухалися самі по собі. Деякі з них були загорнуті у шматки тканини. Дивні безглузді звуки долинали з дірок у їхній верхній частині. Були там і інші штуки: бугри, виступи й щось на кшталт мармурових кульок чи чорних ґудзиків, вологих і блискучих, встромлених у м’ясо. Вони виблискували, сіпалися й ворушилися, неначе намагалися втекти.
Я не міг збагнути звуків, які продукувало м’ясо, але чув голос нізвідки. То був наче голос Бога, і я не міг не розуміти його.
— Вилазь зі своєї кімнати, Кітоне, — шипів він. — Припини транспонувати, інтерполювати й аналізувати — чи як ти це називаєш. Просто слухай. Хоч раз у своєму бісовому житті зрозумій щось. Збагни, що від цього залежить твоє життя. Ти чуєш, Кітоне?
Я не можу розповісти, що сказав той голос. Знаю тільки, що я почув.
Ти ж так багато вкладаєш у нього, правда? Він підносить тебе над усіма сущими тваринами, робить тебе особливим. Гомо сапієнс — так ти себе називаєш. Людина розумна. А чи маєш ти бодай приблизне уявлення, що таке цей розум, яким ти так захоплено вихваляєшся? Чи знаєш хоча б, навіщо він потрібен?