Одержиме собою на межі психозу «Я» тринькає енергію й обчислювальну потужність. Шифраторам цього не потрібно, шифратори куди економніші. У них простіша біохімія і менші мізки, вони позбавлені знарядь, корабля і навіть частини власного метаболізму — і все одно вони обводять тебе навколо пальця. Перебуваючи навидноті як на долоні, вони все одно ховають розмову, навіть коли ти знаєш, що саме вони кажуть. Вони обертають твої знання проти тебе. Мандрують між зірками. Ось на що здатен інтелект, не обтяжений самосвідомістю.
Як бачиш, «я» — це не робочий розум. Для Аманди Бейтс слова «Я не існую» є безглуздими; але коли те саме повторюють її глибинні процеси, то вони просто повідомляють, що паразит помер. Вони кажуть, що тепер вільні.
Якби людський мозок було влаштовано настільки просто, щоб ми могли його зрозуміти, то ми самі були б настільки простими, що нічого не змогли б зрозуміти.
Сарасті, ти кровопивця.
Я впираюся лобом у коліна. Чіпляюся за зігнуті ноги, наче за гілку, що звисає над проваллям.
Ти підступна сволота. Жорстокий монстр-садист.
Моє дихання клекотіло, натужні гучні хрипи майже заглушали стугоніння крові у вухах.
Ти порвав мене на шмаття, змусив обісцятися й обісратися. Я ридав, наче налякане дитя, а ти, паскудо, нічна почваро, роздягнув мене догола, потрощив мої інструменти, забрав усе, що я мав, щоб хоч якось розуміти людей навколо. Тобі зовсім не обов'язково було це робити, смердюча потворо, але ж ти й так це знав, правда? Тобі просто хотілося погратися. Я вже бачив таких, як ти, раніше — кішку, що бавиться з мишею: то зловить, то відпустить, дасть відчути смак свободи й знову схопить. Укусить, але не надто сильно, щоб убити — рано ще! Нехай мишка накульгує, може, в неї нога підвернута чи пузо продірявлене, але нічого, вона досі бореться, досі біжить, повзе чи волочиться так швидко, як тільки може, доки ти знову не наздоганяєш. І знову. Адже це так весело, тебе розважає процес, садистський ти шмат гівна.
Ти посилав нас у тенета тієї пекельної штуки, і вона також гралася з нами. Може, ви працюєте в парі, адже вона відпустила мене, як і ти. Відпустила назад у твої обійми, а ти здер з мене все, перетворивши на жалюгідну беззахисну тварину з половиною мозку. Я не можу ні аналізувати, ні перетворювати, ні навіть говорити, а ти…
Ти…
Нічого особистого, правда ж? Ти навіть не ненавидиш мене. Просто стомився тримати в собі агресію, стомився стримуватися, коли навколо стільки м'яса, а більше немає кого відірвати від роботи. У цьому й полягає моя місія, так? Не синтезист, не провідник. Навіть не гарматне м'ясо чи підсадна качка. Я лише те, об щоб ти можеш гострити кігті.
Як боляче… Боляче навіть дихати.
І так самотньо.
Сітка тиснула на вигин спини і легко, наче вітерець, штовхала мене вперед, а потім знову підхоплювала. Я повернувся до свого намету. Правиця свербіла. Я спробував зігнути пальці, але вони були замуровані в бурштин. Помацавши лівою рукою праву, я відчув пластиковий панцир, що доходив до ліктя.
Розплющив очі. Темрява. Десь у районі передпліччя поблимували позбавлені сенсу числа й червоний світлодіод.
Не пам’ятаю, як опинився тут. І не пригадую, щоб хтось мене латав.
Потрощений. Мене понівечили. Це я пам’ятав. Мені хотілося померти. Хотілося згорнутися клубком і лежати, доки не здохну.
Минула вічність, перш ніж я змусив себе розігнутися. Я випростався і дозволив крихітній інерції штовхнути мене на туго натягнуту тканину намету. Зачекав, доки відновиться дихання. Здавалося, на це знадобилися години.
Я відкрив на стіні вікно КонСенсусу й підключився до барабана. Тихі голоси. Яскраве світло на стіні пекло мені очі, ледь не випалюючи їх. Я вимкнув візуальний зв’язок і слухав слова у темряві.