— Гей, — гукнула Джеймс. — Ти бачив те…
Але я так і не побачив, на що вона вказувала. «Тезей» заплющив повіки й заревів.
Випускний розпочався на дев’ять днів раніше.
Пострілу ми не помітили. Хоч би який би гарматний порт відкрив «Роршах», його було ідеально замасковано з трьох боків: зовнішня лабораторія приховувала його від «Тезея», а дві вигнуті кінцівки артефакта закривали від наших вогневих позицій. Куля розжареної плазми вдарила з цієї сліпої плями, наче грім. Вона розколола навпіл зовнішній модуль ще до того, як зазвучав перший сигнал тривоги.
Виття сирен гнало нас на корму. Ми мчали вниз по хребту через місток і саркофаг, крізь люки й напівпрохідні канали, тікали з поверхні й шукали будь-якого прихистку, де між шкірою і відкритим космосом залишалось би більше, ніж десять сантиметрів броні. Забивалися в нори. КонСенсус тікав разом з нами. Його вікна згорталися й ковзали по опорах, кабелях і ввігнутій поверхні самого хребтового тунелю. Я не зважав на нього, аж доки ми не опинились у барабані, в глибині «Тезеєвого» черева. Де можна було вдавати, що ми у безпеці.
На палубу, що оберталася, спустилася Бейтс. Навколо неї, наче в кордебалеті, витанцьовували вікна з тактичними даними. Наше вікно приєдналося до решти на переділці конференц-зали. Лабораторія розтягнулася на дисплеї, наче дешева оптична ілюзія: вона то стискалася, то набрякала. Гладенька поверхня насувалася на нас, водночас згортаючись. Мені знадобилася мить, щоб подумки узгодити цю суперечність: щось різко вдарило у лабораторію з протилежного боку, підштовхнувши її до нас у повільному й величному польоті. Щось розпанахало лабораторію, випустило з неї повітря й лишило еластичну шкіру звисати, наче здуту кульку. На екрані камер ми побачили місце влучання — обпалений обвислий рот, з якого звисають ниточки замерзлої слини.
Наші гармати вели вогонь. Вони стріляли темними й практично невидимими для людського ока шматками ізолятора, який не обдуриш електромагнітними штучками. Мені вдавалося розгледіти їх крізь тактичний приціл бойових роботів. Я спостерігав, як вони прошивають небеса подвійним чорним пунктиром. Ці пунктирні лінії зближалися мірою того, як гармати намацували ціль, і зрештою зосередилися на двох ледь помітних сюрикенах, що, розкинувши навсібіч мацаки, тікали через порожнечу, обернувшись до «Роршаха», наче квіти до сонця.
Наші гармати рознесли полонених на шматки ще до того, як вони здолали півдороги.
Але ці понівечені шматки продовжували падати, і враз поверхня об’єкта під ними ожила і заворушилася. Я збільшив зображення: шифратори виринали з під шкаралупи «Роршаха», утворюючи немов суцільне зміїне кубло, що опинилося в космосі. З’єднавши мацаки, вони утворювали рухомі хребетні ланцюжки, зафіксовані з одного боку. Вони здіймалися вгору, гойдаючись у радіоактивному вакуумі, наче водорості, і тягнулися….
Але Бейтс з її роботами теж не були тупими. Вони відстрілювали переплетених шифраторів так само безжалісно, як вони впоралися з втікачами, і рахунок був однозначно на їхню користь. От тільки цілей було забагато. Забагато фрагментів перехоплювалося в повітрі. Двічі я бачив, як одноплемінники підхоплюють шматки розтерзаних П’ятірні й Кулака.
Понівечена лабораторія зависла посеред КонСенсусу, наче величезний розірваний лейкоцит. Неподалік завила ще одна сирена тривоги: сигнал небезпечного зближення. Звідкілясь з корми у барабан влетів Каннінґем, відштовхнувся від вузла труб і провідників та вчепився за щось, аби не впасти.
— От лайно! Ми ж тікаємо звідси, правда ж? Амандо?
— Ні, — відповідь Сарасті пролунала звідусіль.
— Що… «тобі ще, блядь, треба?» — мало не бовкнув я. — Амандо, а що як воно вистрелить по кораблю?
— Не вистрелить, — вона не відривала погляду від вікон.
— Звідки ти…
— Воно не може. Якби «Рошарх» закачав у себе трохи більше енергії, ми помітили б зміну в температурі й мікроалометрії. — Між нами кружляв краєвид з неприродних барв, широта якого відміряла час, довгота — зміну маси. Кілотонни зринали на екрані, наче піки червоних гір. — Гм. Нижче рівня шуму…
Сарасті перервав її.
— Роберте. Сьюзан. ПКД.
Джеймс сполотніла.
— Що? — крикнув Каннінґем.
— Лабораторний модуль ось-ось вдариться об корабель, — пояснив вампір. — Рятуйте зразки. — Він вимкнув канал зв’язку до того, як хтось встиг що-небудь заперечити.
Але Каннінґем не збирався нічого заперечувати. Йому щойно скасували смертний вирок: чому б то Сарасті мав перейматися порятунком зразків біопсії, якби не вважав, що у нас є шанс утекти разом з ними? Біолог опанував себе й кинувся до переднього люка.