— Уже лечу, — кинув він і помчав на ніс.
Я мусив визнати: Сарасті став більше тямити у психології.
Однак це не спрацювало з Джеймс чи Мішель чи… Я не міг напевно сказати, хто з них зараз головний.
— Я не можу піти туди, Сірі. Це… Я не можу піти туди…
Просто спостерігати. Не втручатися.
Тріснутий модуль безсило вдарився об правий борт і розпластався на корпусі. Ми нічого не відчули. Далеко і водночас аж надто близько легіони на поверхні «Роршаха» ставали все мізернішими. Вони зникали у пащеках, що брижилися, розкривалися, а тоді магічним чином знову закривалися на шкірі артефакту. Наші гармати пристрасно гатили по тих, що лишилися.
Спостерігати.
Налякана до смерті Банда Чотирьох тупцяла біля мене.
Не втручатися.
— Гаразд, — відказав я. — Я піду.
Відчинений шлюз скидався на западину серед безмежних скель.
Звідти я визирнув у прірву.
Цим боком «Тезей» відвернувся від Великого Бена, від ворога. Але краєвид все одно був тривожним: нескінченна просторінь далеких зірок — колючих, холодних і незмигних. Тільки одна з них видавалася трохи яскравішою та жовтаво сяяла — далеко-далеко. Проте навіть та слабка втіха, яку міг подарувати її вигляд, розвіялася, коли сонце на мить зникло — мабуть, сховалося за мандрівний метеорит. Або за один із широконосих супутників «Роршаха».
Один хибний крок — і на мене чекає нескінченне падіння.
Але я його не зробив, а тому не впав. Я натиснув на спусковий гачок і обережно вилетів крізь вихід. Розвернувся. Навсібіч від мене вигинався корпус «Тезея». На носі бронзовою зорею здіймався запечатаний оглядовий блістер. Далі на кормі бовванів розірваний сніговий замет: край розгромленої лабораторії.
І зовсім поруч, настільки близько, що, здавалося, можна доторкнутися, клубочилися нескінченні хмари Великого Бена: грандіозна буремна стіна, що простягається до далекого плаского небокраю, який я навіть подумки не міг осягнути. Зосередившись, я розрізнив у мороці лише безконечні відтінки сірого — але варто було відвести погляд, як мій зір дражнив тьмяний похмурий багрянець.
— Роберте? — я вивів на внутрішній екран телеметрію зі скафандра Каннінґема — крута, нерухома крижана скеля, контрастно підсвічена шоломним ліхтарем. Інтерференція магнітосфери «Роршаха» хвилями розмивала зображення. — Ти там?
Клацання і тріск. Шум дихання й бурмотіння в електричному гулі.
— Чотири крапка три. Чотири крапка нуль. Три крапка вісім…
— Роберте?
— Три крапка… лайно. Що… Що ти тут робиш, Кітоне? Де Банда?
— Я замість неї. — Я ще раз натиснув на спусковий гачок і підплив до снігових заметів. Випуклий корпус «Тезея» плив зовсім поруч, хоч руку простягни. — Допомогти тобі.
— Тоді потягли його, ага? — Він пролазив через розколину — нерівний вигорілий розрив у тканині, що згорталася від його дотику. Розпори, зламані панелі, мертві маніпулятори громадилися всередині крижаної печери льодовими наносами; їхні контури мерехтіли через статичні перешкоди. Тіні стрибали й перепліталися, як живі, у світлі його ліхтарика. — Я майже…
І тут ворухнулося щось не схоже на статичну перешкоду. Щось розгорнулося на самому краю екрана.
Передавач здох.
Раптом Бейтс і Сарасті почали кричати у моєму шоломі. Я намагався загальмувати. Мої дурні непотрібні ноги товкли вакуум, скоряючись давньому переконанню, що засіло в стовбурі мозку з тих часів, коли всі почвари були прикуті до землі. Але доки я пригадав, що потрібно натиснути на спусковий гачок, лабораторія вже була переді мною. Неподалік від неї, здавалося — зовсім поруч, нависав «Роршах», величезний і зловісний. Тьмяна зелена аура клубочилася навколо його покрученої поверхні, наче сяйво блискавки. Його пащі розкривалися і закривалися — гидотні, наче пухирі грязьового вулкана. І кожна з них була такою гігантською, що могла легко проковтнути всього «Тезея». Я ледь помітив рух переді мною — нечутний викид темної матерії зі зламаного модуля. Коли в поле мого зору потрапив Каннінґем, він уже летів геть, видимий на тлі пекельного мертвотного сяйва, що мерехтіло на шкірі «Роршаха».
Мені здалося, що він махає мені рукою, але я помилився. То шифратор обкрутився довкола його тіла, наче відчайдушний коханець, і вимахував своїм мацаком туди-сюди, щоб змусити спрацювати пістолет, прикріплений до зап’ястя біолога. «Бувай-бувай, — немов казав той мацак. — І пішов ти на хер, Кітоне».