Здавалося, я спостерігав цілу вічність, але більше жодних рухів не побачив.
Голоси, крики — накази повертатися назад. Я ледь міг їх розчути. Я надто заплутався в банальній арифметиці, намагаючись дати раду звичайному відніманню.
Двоє шифраторів. П’ятірня і Кулак. Обох знищили: пошматували у мене на очах.
— Кітоне, ти чуєш? Повертайся! Підтверджуй!
— Я… Це неможливо, — почув я власний голос. — Було ж тільки двоє…
— Негайно повертайся на корабель! Підтверджуй!
— Я… Підтверджую.
Пащі «Роршаха» враз захряснулися, ніби для того, щоб затамувати подих. Артефакт почав важко повертатися — неначе континент, що змінює курс. Він відступав: спершу повільно, потім набираючи швидкість, потім вже й зовсім кинувся навтьоки. «Як дивно, — подумав я. — Може, він боїться ще більше, ніж ми…»
А тоді «Роршах» послав нам прощальний поцілунок. Я бачив, як він, розпечений до білого жару, спалахнув у глибині чужинного лісу, розітнув небеса й розбився об куприк «Тезея», виставляючи Аманду Бейтс абсолютною, безнадійною дурепою. Корпус нашого корабля потік і розкрився, наче рот, що закляк від німотному замороженому крику.
Неможливо запобігати війні та водночас готуватися до неї.
Гадки не маю, чи вдалося шифратору повернутися додому із так важко здобутим призом. Йому потрібно було здолати чималу відстань, навіть якщо наші гармати не рознесли його по дорозі. У пістолеті Каннінґема могло закінчитися пальне. А хто знає, чи довго ці істоти здатні жити у вакуумі? Може, надії на успіх і зовсім не було, може, шифратор помер ще тієї миті, коли вирішив залишитися. Я так ніколи цього й не дізнався. Він зменшився і зник з мого поля зору задовго до того, як «Роршах» пірнув у хмари і теж, своєю чергою, розчинився.
Звісно, їх завжди було троє. П’ятірня, Кулак і напівзабуті підсмажені мікрохвилями останки шифратора, вбитого нахабним піхотинцем. Його зберігали в холодильнику неподалік від ще живих побратимів, у зоні доступу Каннінґемових маніпуляторів. Я спробував виловити з пам’яті побачені подробиці: чи обидва втікачі мали сферичну форму, чи один із них був приплюснутим? Чи обоє вони борсалися й вимахували кінцівками, наче налякана людина, в якої земля пішла з-під ніг? А чи один, можливо, плив поруч мертвим баластом, доки наші гармати не знищили доказів?
Тепер це вже не мало значення. Мало значення лише те, що, зрештою, ми всі опинилися в рівних умовах. Кров пролито, війну оголошено.
І «Тезея» паралізовано нижче пояса.
Прощальний постріл «Роршаха» продірявив корпус в основі хребта. Він дивом не зачепив Бассардову лійку. Може, він би й нашу фабрику знищив, якби не витратив так багато джоулів, щоб пропалити обшивку. Якщо не зважати на скороминущі ефекти, всі життєво важливі системи залишалися в робочому стані. Все, що йому вдалося, — це достатньо ослабити хребет «Тезея», щоб він просто розламався навпіл, якби ми надумали зійти з орбіти. Корабель зможе виправити пошкодження, але не так швидко.
Якщо це означало мати талан, то «Роршаху» неймовірно пощастило.
Тепер, паралізувавши ворога, він зник. Він отримав від нас усе, що хотів. Він здобув інформацію: увесь досвід і здогади, зашифровані у перехоплених шматках мучеників-шпигунів. Якщо гамбіт П’ятірні-чи-Кулака був успішним, у них тепер є навіть власний зразок для досліджень — навряд чи після всього, що сталося, їх можна у цьому звинувачувати. І тепер невидимий «Роршах» пірнув у глибину. Щоб відпочити й перезарядитися.
Але він повернеться.
Перед останнім раундом «Тезей» скинув вагу. Ми вимкнули барабан у символічній спробі зменшити кількість вразливих рухомих частин. Банда Чотирьох — безвладна і непотрібна, адже знищено саме осердя її існування — замкнулася в якомусь внутрішньому діалозі, де співрозмовники іншої плоті не віталися. Вона гойдалася в обсерваторії, міцно стуливши повіки, наче опустивши на ілюмінатори свинцеві штори. Я не міг визначати, хто зараз там головний.
Спробував здогадатися.
— Мішель?
— Сірі… — відповіла Сьюзан. — Просто йди.
Бейтс кружляла біля підлоги барабана, порозгортавши вікна на переділці й столі для засідань.