Сарасті похитав головою:
— Ні.
— Але… — почав було я і одразу змовк.
Звісно ж, ми нещодавно поповнили запаси антиматерії. «Тезея» не оснастили зброєю, бо зброєю був сам «Тезей». Тож наступні шістдесят вісім хвилин ми справді сидітимемо тут і чекатимемо смерті.
Але «Роршах» ми заберем із собою.
Сарасті промовчав. Мені стало цікаво: що ж він бачить, дивлячись на мене? Я замислився, чи був узагалі Юкка Сарасті за цими очима. Чи не були його прозріння — завжди на десять кроків попереду нас — продуковані не надзвичайними аналітичними можливостями, а підтвердженням пошарпаної часом істини: лисий лисого здалеку бачить.
На чий же бік став би кровопивця?
— Вам і крім цього є про що хвилюватися, — сказав він.
Вампір підійшов до мене. Присягаюся, всі ті змучені обличчя проводжали його поглядом. Якусь мить він розглядав мене, і шкіра навколо його очей брижилася зморшками. Або, може, якийсь бездумний алгоритм просто обробляв візуальні дані, узгоджував аспектне співвідношення й лицьову міміку, згодовував результати підпрограмі висновку, усвідомлюючи себе не більше, ніж статистична програма.
— Чи боїться вас Сьюзан? — запитала істота переді мною.
— Сью… Чого б то?
— У її голові — чотири свідомі особистості. Вона в чотири рази розумніша за вас. Чи становите ви для неї загрозу?
— Ні, звісно ж, ні.
— Тоді чому ви вважаєте загрозою мене?
І раптом мені стало начхати. Мені лишалося жити лічені хвилини і нічого було втрачати, тому я розсміявся вголос.
— Чому? Урод, може, тому, що ти мій природний ворог. Або тому, що я знаю тебе, а ти навіть глянути ні на кого з нас не можеш, не випустивши пазурів? Може, тому, що ти, блядь, мало не відірвав мені руку й накинувся на мене без жодної причини…
— Можу уявити, на що це схоже, — спокійно сказав він. — Прошу, не змушуйте мене вдаватися до цього ще раз.
Мені одразу мов заціпило.
— Я знаю, що ваша і моя раси ніколи не мали добросусідських стосунків. — У його голосі бриніла холодна посмішка, не помітна на обличчі. — Але я роблю лише те, що ви самі змушуєте мене робити. Ви раціоналізуєте, Кітоне. Ви захищаєтеся і відкидаєте незручні істини. А якщо не можете відкинути, то баналізуєте їх. Вам завжди бракує доказів. Ви чуєте про голокост — і проганяєте думки про нього зі своєї голови. Бачите докази геноциду, але продовжуєте стверджувати, що все не так погано. Підвищується температура, тануть льодовики, вимирають види — а ви звинувачуєте сонячні плями й вулкани. Усі люди такі, але найбільше — саме ви. Ви і ваша «китайська кімната». Ви перетворюєте нерозуміння на науку, відкидаєте правду, навіть не знаючи, в чому вона полягає.
— Це непогано мені прислужилося, — я і сам здивувався, як легко перевів усе своє життя в минулий час.
— Так, якщо ваша мета — лише передавати. Але тепер вам потрібно переконувати. А для цього ви мусите вірити.
У його словах сховався підтекст, на який я навіть не міг сподіватися.
— Ви кажете, що…
— Не можна дозволити, щоб правда витікала по краплині. Не можна дати вам шансу зміцнити дамби і вибудувати раціоналізацію. Перепони мають впасти. Вас має затопити. Змити. Неможливо заперечувати геноцид, якщо ти по горло вгруз у розчленованих тілах.
Він маніпулював мною. Увесь час. Провів попередню підготовку, вивернувши мою топологію.
Я ж знав, що щось відбувається. Просто не міг збагнути що.
— Я б усе зрозумів, — сказав я йому. — Якби ви не змусили мене втрутитися.
— Ви могли б навіть просто з мене зчитати.
— Саме тому ви… — я похитав головою. — А я думав, річ у тому, що ми м’ясо.
— У цьому теж, — визнав Сарасті, глянувши просто мені у вічі.
Уперше я не відвів погляду. І мене охопив шок впізнавання.
Я досі не можу збагнути, чому не бачив цього раніше. Усі ці роки я зберігав у пам’яті думки й почуття іншої, молодшої людини; рештки хлопчика, якого батьки вирізали з моєї голови, щоб створити простір для мене. Він був живим і мешкав у яскравому світі. І хоча я міг витягнути спогади з тієї, іншої свідомості, я практично нічого не відчував у рамках власної особистості.
Можливо, сновидність — не найгірше поняття для мого стану…
— Хочете почути вампірську казку? — запитав Сарасті.
— У вампірів бувають казки?
Він прийняв моє запитання за згоду.
— Лазеру дали завдання знайти темряву. Оскільки він мешкає в кімнаті без вікон, дверей чи будь-якого джерела світла, то гадає, що це буде легко. Але хоч куди б він повернувся, усюди бачить сяйво. Кожна стіна, кожен предмет умеблювання, на які він дивиться, — яскраво освітлені. Зрештою, він доходить висновку, що темряви немає і всюди панує світло.