Сарасті клацнув язиком.
— Дифузійно-тензорне зображення? — запитала Бейтс.
— Тільки оптичний діапазон. — Сарасті взяв мене за руку й легко потягнув на корму. Дисплей біг разом з нами вздовж переділки: у мене на очах сім скіммерів вискочили з-за хмари — нерівне коло червоногарячих ракет вирвалося в космос. КонСенсус миттєво обчислив їхню траєкторію; осяйні дуги здіймалися навколо нашого корабля, неначе ґрати клітки.
«Тезей» здригнувся.
«У нас поцілили», — подумав я. Зненацька повільне розширення корабля перейшло на форсаж; зібгані стіни смикнулися, розправляючись і вислизаючи з моїх розчепірених пальців, тоді як зачинений люк віддалявся вперед… і вгору.
Це не стіни рухалися. Це ми падали під пронизливе виття сирен.
Раптом щось мало не вирвало мою руку з плеча: Сарасті, схопившись однією кінцівкою за сходинку драбини, іншою встиг упіймати мене, інакше б ми обидва розплющились об стіну фабрики. Якийсь час ми просто висіли. Я важив, мабуть, кілограмів двісті; підлога здригалася за десять метрів у мене під ногами. Навколо нас стогнав корабель. Хребет повнився скреготом металу, що гнувся. Піхотинці Бейтс кігтистими лапами чіплялися за стіни.
Я потягнувся до драбини, але її віднесло вбік: корабель згинався посередині, й низ почав перетворюватися на стіни. Ми із Сарасті висіли посеред хребта, наче гірлянда з маргариток.
— Бейтс! Джеймс! — заволав вампір. Його хватка на моєму зап’ясті ослабла, рука тремтіла й починала ковзати. Я потягнувся до драбини, розхитався і впіймав її.
— Сьюзан Джеймс забарикадувалася на містку і вимкнула автономне керування. — Незнайомий голос, спокійний і безпристрасний. — Вона без дозволу запустила двигун. Я розпочав контрольоване заглушування реактора; врахуйте, що головний двигун перебуватиме в режимі офлайн щонайменше двадцять сім хвилин.
«Це корабель», — збагнув я. Його голос спокійно підносився над виттям сирен. Сам Капітан. Звернувся до громадськості.
Доволі незвично.
— Місток! — гарикнув Сарасті. — Відкрийте канал!
Там хтось кричав. Долинали окремі слова, але я не міг їх розчути.
Сарасті без попередження відпустив мою руку.
Він навскоси полетів униз. Там на нього вже чекали переділки, щоб розплющити, як комаху. За півсекунди ноги вампіра розтрощаться, якщо імпульс не вб’є його просто зараз…
Але раптом ми знову опинилися в невагомості. От тільки обличчя Юкки Сарасті посиніло, а кінцівки — заклякли. У нього з рота йшла піна.
— Реактор вимкнено, — доповів Капітан. Сарасті гупнувся об стіну і відлетів убік.
«У нього напад», — збагнув я.
Я відпустив драбину й поплив на корму. Навколо мене вигинався «Тезей». Сарасті висів у повітрі, його тіло корчилось у судомах, а з губ зривалися клацання, шипіння й гикання. Його очі розплющилися так широко, що здавалося, наче у нього зовсім немає повік. Зіниці обернулися на дзеркально-червоні цятки. Шкіра на обличчі смикалася, наче ось-ось сповзе.
Попереду й позаду бойові роботи утримували позиції, не звертаючи на нас жодної уваги.
— Бейтс! — закричав я, задерши голову. — Нам потрібна допомога!
Всюди кути. Шви на захисній обшивці. Різкі тіні й виступи на поверхні кожного з роботів. Матриця вкладок два на три, окреслена чорним контуром, плавала на головному дисплеї КонСенсуса: два величезні переплетені хрести навпроти того місця, де висів Сарасті.
Цього не може бути. Він же щойно прийняв антиевклідики. Я ж бачив. Хіба що…
Хтось підмінив ліки Сарасті.
— Бейтс! — вона ж має підтримувати зв’язок з піхотинцями, і роботи при перших ознаках проблеми повинні були одразу кинутися нам на допомогу і вже тягти командира в лазарет. А тим часом вони стояли, байдужі й нерухомі. Я поглянув на найближчого: — Бейтс, ти тут? — І в разі якщо ні, я звернувся безпосередньо до солдата: — Ти автономний? Приймаєш словесні накази?
Роботи спостерігали з усіх боків; Капітан просто сміявся з мене голосами сирен.
У лазарет.
Я відштовхнувся. Руки Сарасті несвідомо молотили мою голову й плечі. Він завалився вперед і вбік, вдарився об рухомий дисплей КонСенсусу й відлетів до хребта. Я стрибнув за ним…
— і помітив щось краєм ока…
…озирнувся…
…і побачив, як у центрі КонСенсусу, просто з-під нуртуючої маски Бена китом виринув «Роршах». То було не просто електромагнітне збільшення яскравості: монстр сяяв злим багрянцем. Він гнівно кружляв у космосі — величезний, наче гірський кряж.