— Отак краще, — мовила Бейтс. — Так вони залишаться в строю. Якщо, звісно, нас не вдарить щось значно сильніше.
— А що нас б’є?
— Блискавки. Електромагнітні імпульси. — Роботи ковзнули до фабрики й шатлів і зайняли стратегічні позиції вздовж тунелю. — «Роршах» накопичив неймовірний заряд, і стріляє щоразу, коли повз нас проходить один зі скіммерів.
— Що, на такій відстані? Я думав, що ми… запуск двигуна….
— Нас відправили в хибному напрямку. Ми падаємо.
Троє піхотинців пропливли так близько, що можна було торкнутися рукою. Вони націлилися на відкритий люк барабана.
— Вона казала, що намагалася втекти… — пригадав я.
— Вона облажалася.
— Не настільки ж. Вона не могла. — Ми всі вчилися ручному керуванню. Про всяк випадок.
— Не Банда, — уточнила Бейтс.
— Але…
— Думаю, зараз там хтось новенький. Купка субмодулів сплелися докупи і якось прокинулися. Я не знаю. Але хай би хто там зараз командував, він, мабуть, просто запанікував.
Звідусіль — уривчасте миготіння. Лампи на хребті блимнули й загорілися рівним світлом, але тьмяно, навіть вполовину не так яскраво, як раніше.
«Тезей» викашляв статичні перешкоди й промовив:
— КонСенсус офлайн. Реак…
Голос замовк.
«КонСенсус», — пригадалося мені, коли Бейтс повернулася, щоб рушити вгору.
— Я дещо бачив, — сказав я. — Перш ніж КонСенсус вимкнувся.
— Ага.
— Це було…
Вона зупинилася біля люка.
— Саме так.
Я бачив шифраторів. Сотні. Вони летіли крізь порожнечу, широко розкинувши свої мацаки.
Принаймні, частину мацаків.
— Вони несли…
Бейтс кивнула.
— Зброю, — її погляд на мить зосередився на недоступній зору далечині.
— Перша хвиля націлилася на ніс. Оглядовий блістер і передній шлюз, здається. Друга хвиля — на палубу. — Вона похитала головою. — Я б зробила навпаки.
— Далеко?
— Чи далеко? — слабко всміхнулася Бейтс. — Вони вже на борту, Сірі. Ми б’ємося.
— Що мені робити? Що я маю робити?
Вона глянула повз мене, і її очі розширилися. Вона відкрила рота.
Позаду рука поплескала мене по плечу й розвернула.
Сарасті. Його очі дивилися з розколотого, наче кавун, черепа. Краплі загуслої крові приклеїлися до волосся й шкіри, наче набряклі кліщі.
— Іди з ним, — сказала Бейтс.
Сарасті буркнув і клацнув. Слів не було.
— Що… — почав було я.
— Зараз. Це наказ, — Бейтс знову повернулася до люка. — Ми прикриємо тебе.
До шатла.
— І ти також.
— Ні.
— Чому? Ти ж сама казала, що без тебе вони воюють краще! То навіщо ж?..
— Не можна лишати собі шлях для відступу, Кітоне. Це знищує мотивацію. — Вона подарувала мені легеньку, сумну усмішку. — Вони вже пробилися. Іди.
Вона зникла, і навздогін їй завили сирени. Далеко у носовому відсіку корабля було чути, як з брязкотом зачиняються аварійні переділки.
Немертвий труп Сарасті щось булькнув і штовхнув мене вниз по хребту. Ще чотири піхотинці легко пропливли повз і зайняли позиції за нами. Я озирнувся через плече й помітив, як вампір знімає зі стіни планшет. Але, звісно, то був не Сарасті, а Капітан — точніше, те, що лишилося від Капітана в ході битви, — і він використав для своїх потреб периферійний пристрій. Оптичний порт стирчав з потилиці Сарасті — там, де раніше вставлявся кабель. Я пригадав, як ворушилися жвали робота.
Позаду нас гуркотіли постріли і рикошети.
Доки ми просувалися вперед, труп щось набирав однією рукою на планшеті. Я подумав, чому б йому просто не заговорити зі мною, а тоді кинув погляд на шип, вбитий у мозок вампіра: вочевидь, мовленнєві центри Сарасті пошматовано.
— Навіщо ти його вбив? — запитав я.
Десь за барабаном увімкнулася нова сирена. Несподіваний порив вітру відштовхнув мене назад, а за мить зник з далеким ляскотом.
Труп простягнув мені планшет, налаштований на введення тексту:
«Напд. Не мг кнтролвати».
Ми дісталися шлюзів із шатлами. Роботи-солдати пропустили нас, бо їхню увагу було зосереджено на чомусь іншому.
«Іди», — написав Капітан.
Здалеку долинув крик. Десь посередині хребта захряснувся люк барабана; я озирнувся й побачив, як двоє солдатів заварювали шов. Здавалося, зараз вони рухалися швидше, ніж будь-коли раніше. А може, то просто гра моєї уяви.