Штука в тому, що люди можуть дивитися на хрести і не корчитися в судомах. Ось тобі еволюція: одна дурна зчеплена мутація — і весь порядок речей розпадається, інтелект і самосвідомість на півмільйона років застрягли в контрпродуктивній системі. Здається, я знаю, що зараз відбувається на Землі. Хтось би міг назвати це геноцидом, але насправді все геть інакше. Ми самі в усьому винні. Не можна звинувачувати хижаків у тому, що вони хижаки. Зрештою, ми ж самі їх воскресили. То чому б їм тепер не вимагати того, що їм належить за правом первородства?
Не геноцид. Просто виправлення давньої помилки.
Я намагався знайти у цьому якусь втіху. Не надто вдало. Іноді здається, що все моє життя — це лише боротьба за право віднайти і возз’єднатися з тим, що зникло, коли мої батьки вбили свого єдиного сина. Там, в Оорті, я нарешті переміг у цьому бою. Завдяки вампіру, кораблю почвар й інопланетній орді я знову став людиною. Можливо, останньою людиною. А до часу, коли дістануся додому, я, можливо, лишуся останньою свідомою істотою у всесвіті.
Якщо бодай це буде мені до снаги. Бо я не знаю, чи існує взагалі такий звір, як «надійний оповідач». А Каннінґем казав, що зомбі вміють дуже вправно прикидатися.
Тож, так чи інакше, а я нічого не можу тобі розповісти.
Тепер тобі самому доведеться уявити, що ти — Сірі Кітон.
Подяки
«Сліпобачення» — моя перша вилазка романних масштабів у глибокий космос — галузь, в якій я, мушу зізнатися, маю доволі обмежену освіту. У цьому моя книжка недалеко відійшла від ранніх романів: і хоча мої знання в питаннях глибоководної екології також доволі обмежені, більшість з вас знає про неї ще менше. Докторська ступінь з морської біології, принаймні, дозволила мені якось виплисти в трилогії про рифтерів. Натомість «Сліпобачення» прокладає свій курс крізь зовсім інший тип невагомості, тож потреба в надійному провідникові тільки зросла. Отже, передовсім я висловлюю подяку професорові Джеймі Метьюзу з Університету Британської Колумбії — астрономові, любителю вечірок і надзвичайно важливому фільтру для всіх ідей, якими я його закидав. Хочу також подякувати Дональду Сіммонсу, авіаінженеру й приємному співтрапезнику, який переглядав усі технічні характеристики «Тезея» (особливо те, що стосувалося двигуна й барабана), а також трохи просвітив мене щодо радіації і способів захисту від неї. Вони обидва терпляче виловлювали мої найганебніші хиби. (Не кажу, що в книжці їх зовсім не лишилося, але це вже через мою недбалість, а не їхню. Або тому, що їх вимагав сюжет.)
Девід Гартвелл, як завжди, був моїм редактором і захисником у штаб-квартирі Імперії Зла. Підозрюю, «Сліпобачення» стало міцним горішком для нас обох: історія ризикувала потонути в купах необхідних пояснень, не кажучи вже про те, що потрібно було змусити читача співчувати не такій привабливій компанії персонажів, як це буває зазвичай. Досі не знаю, до якої міри мені це вдалося чи не вдалося, але я не можу не бути вдячним людині, що розігрівалася на всіх — від Гайнлайна до Герберта.
Звична банда письменників-друзяк розкритикувала перші кілька розділів книжки, спровадивши мене назад за кульман оплакувати невдалий досвід: Майкл Карр, Лорі Ченнер, Корі Докторов, Ребекка Мейнс, Девід Нікл, Джон Мак-Дейд, Стів Саменськи, Роб Стауффер та покійна Пет Йорк. Усі вони висловили цінні думки й критичні зауваження під час нашої щорічної поїздки на острів; Дейв Нікл заслужив на особливу подяку за додаткові підказки, якими він ділився зі мною протягом усього року, зазвичай удосвіта. З тієї самої причини формула «всі помилки є винятково моїми», яку ми, автори, любимо запихати в «Подяки», не поширюється на Дейва. Принаймні за деякі з наявних похибок точно відповідає Дейв. Елізабет Бір без жодної поблажливості розкритикувала практично готовий рукопис.
Професори Ден Брукс та Дебора Мак-Леннан з Університету Торонто забезпечили мене інтелектуальною стимуляцією академічного середовища без усякої бюрократичної й політичної мороки, притаманної академічним колам. Я в боргу перед ними за літри алкоголю й години дискусій щодо багатьох питань, порушених у книжці, а також щодо інших, які зовсім вас не обходять. До загального переліку тих, кому я вдячний, хочеться додати й Андре Брео, який надав мені прихисток на західному узбережжі, де я й завершив чернетку. Ісаак Шпіндель — справжній — допоміг, як завжди, з різноманітними нейрофізіологічними деталями, а Сьюзан Джеймс (яка також існує насправді, але в дещо ціліснішому форматі) розповіла, як до питання Першого Контакту могли б підійти лінгвісти. Ліза Бітон вказала мені на варті уваги статті, марно намагаючись вибачитися за те, що продала душу фармацевтичній промисловості. Лорі Ченнер виконувала роль піддослідного слухача і, ну гаразд, терпіла мене. Принаймні, певний час. Також дякую Карлу Шредеру, з яким ми билися за певні ідеї на рингу «свідомість проти інтелекту». Частини «Сліпобачення» можна розглядати як відповідь на аргументи Карла, представлені в його романі «Постійність». Я не згоден з ним практично на кожному кроці — і водночас досі намагаюся збагнути, як же ми дійшли однакового висновку.