— Сер? — перший з повстанців дістався безпечної зони. — Сер, якщо ми маємо підсмажити їх до того, як вони з’єднаються…
— Ще рано, лейтенанте.
Він сліпець в яскраво освітленій кімнаті. Він макака-резус, що грає в шахи з гросмейстером. Він нічогісінько не знає про стратегію супротивника. Гадки не має навіть про правила гри.
Знає тільки, що приречений на поразку.
Останні з повстанців вийшли із зони ураження. Палець лейтенанта завис над іконкою, наче вона відчайдушно хотіла почухати місце, яке нестерпно свербіло.
Злиття.
Мить далекого фокусу, погляд тисячі душ. Ти помітиш його в їхніх очах, якщо знаєш, що шукати, якщо перебуваєш достатньо близько і виявиш достатню спритність. Полковник не відповідав цим умовам. У нього був лише вид згори, крізь телескоп, на відстані тридцяти шести тисяч кілометрів, що пройшов крізь шари атмосфери й відображається на столі. Але він знав, що буде далі: злиття переплетених тіл, одночасна зміна пози, миттєвий еволюційний стрибок від спазматичних чотириногих до розумної суперзброї.
З багатьох — єдине.
— Зараз.
Воно знає. Звісно, воно знає. Бути не може, щоб такий величезний мозок ще в мить свого пробудження не помітив життєво важливої зачіпки й не дійшов до висновку, який міг би розкрити пастку. Сирени захисних систем запізніло завили, заскочені зненацька спалахом мільйонів думок. Багатомозкові мережі лишаються невидимими для людського ока, але на радіочастоті вони сяють мерехтливими сліпучими гобеленами. Рій безпечно проминув лінію вогню, тож міг про це більше не хвилюватися.
Ні, тепер його увагу привернула хвиля сірководню, що котилася з південних резервуарів: мовчазна, невидима, важка, наче ковдра, й безумовно смертоносна для кожної окремої душі. Жодна звичайна людина нічого б не запідозрила, доки слабкий запах тухлих яєць не зачитав би їй смертний вирок.
Але тут не було самотніх душ. Одинадцять тіл одночасно розвернулися й побігли назад до паркану — і кожне дотримувалося своєї унікальної траєкторії з легкою броунівською хаотичністю, щоб збити з пантелику будь-які відстежувальні алгоритми. Інші двоє стали рівно, витягли з-за поясів зброю…
Полковник насупився. Чому її не зафіксували сенсори?
— А, ці пістолети… Здається, вони кістяні, — пояснила лейтенант.
Вузли відкрили вогонь.
Це і є кістка. Або щось схоже на неї. Метал чи пластмаса розбудили б сенсори ще до того, як повстанці наблизилися до паркану. Але кулі, ймовірно, керамічні: жоден виріб з кістки не пробив би навіть найтоншу з цих труб…
Якщо тільки не в цьому полягає мета рою. Вони стріляли в усі старі труби й панелі, в усе металеве, все, що могло б…
Викресати іскру…
Тому що сірководень не просто отруйний, дурню. Він легкозаймистий.
— От срака, — шепоче лейтенант, коли займається вся зона.
Це розроблена на ходу проти-протидія. Рій пожертвував королевою; деякі з цих тіл приречені, але, можливо, вогонь спалить достатньо газу, щоб у решти з’явився шанс; усмокче й поглине отруйний газ, щоб одинадцять тіл дісталися до безпечної зони, доки двоє інших палатимуть живими смолоскипами.
Кілька секунд полковникові здавалося, що план спрацює.
Як на відчайдушний крок він доволі непоганий; жодна звичайна людина не вигадала б нічого такого за лічені секунди й тим більше не встигла б реалізувати. Але слабка надія — це краще, ніж нічого, і навіть напівбоги не можуть скасувати законів фізики. Жертовні вузли спалахують, чорніють і розсипаються, наче пожухле листя. Троє інших були на півдорозі до сітки, коли їх наздогнав газ — достатньо густий, щоб убити, якщо не спалити. Інші помирають в бруді і конвульсіях. Масляниста шкіра виграє відблисками пожежі, приймаючи в себе кулі, які нарешті летять у розкидані на землі цілі.
Невидимий отруйний килим розповзається джунглями, вбиваючи рештки хирлявого життя, яке досі там лишилося.
Лейтенант важко ковтає. Її обличчя зблідло від нудоти й непроханих спогадів про давні воєнні злочини.
— А це точно не проти… — Вона змовкає, не бажаючи суперечити старшому офіцерові. Її не переконали юридичні виверти, і жінка не здатна була оцінити загрозу, яку ніс знищений ворог.
Але загроза — надзвичайно реальна. Ці штуки страшенно небезпечні. Якби не щасливий випадок з витоком інформації, непередбачуваний і неповторний, наче квантові вібрації, рій би досягнув своєї мети, так і лишившись у тіні. Навіть на опір не наразився б. А може, все, що тільки-но відбулося, було частиною плану, може, вдала підказка була навмисне підсунута, щоб змусити полковника танцювати під їхню дудку. Може, це поразка, про яку він ніколи не дізнається.