У цьому й проблема з роями. Завжди на десять кроків попереду. Полковника страшенно лякало те, що досі існували місця, де такі почвари лишалися легальними.
— Чому ми це робимо, сер?
Він насупився.
— Що саме робимо? Боремося за виживання людини?
Але лейтенант похитала головою.
— Чому ми досі… постійно б'ємося? Між собою? Хіба прибульці не повинні були змусити нас забути про дрібні відмінності? Об’єднати людство проти спільної загрози?
У наші дні на службі повно таких, як вона.
— Вони не погрожували нам, лейтенанте. Тільки сфотографували.
Усі так вважають. Шістдесят чотири тисячі об’єктів невідомого походження водночас загорілися розжареною сіткою, що оточила земну кулю. Прокричали щось на половині електромагнітного спектру, доки атмосфера спалювала їх дотла.
— Але ж вони досі там. Чи те, що їх послало. Навіть через тринадцять років після…
Чотирнадцять. Полковник відчув, як в кутиках рота напружилися м’язи. Але хто лічитиме.
— Ще й коли «Тезей» зник…
— Немає доказів, що «Тезей» загинув, — лаконічно відказав полковник.
— Так, сер.
— Ніхто й не казав, що то буде подорож вихідного дня.
— Так, сер.
Вона знову зосереджується на дисплеї, але йому здалося, що коли вона відвернулася, на її обличчі щось промайнуло. Може, вона його впізнала?
Навряд чи. Це було давно. А він завжди тримався за лаштунками.
— Ну… — він рушив до дверей. — З таким самим успіхом могли відрядити туди блазнів.
— Сер?
Він зупиняється, але не озирається.
— Мені цікаво… якщо звісно, це не порушує правил субординації… та здавалося, що ви справді занепокоєні тим, що робитиме рій, коли він об’єднається. Але ж ви також сказали, що тоді ми не зможемо дати йому раду.
— Я чекаю на ваше запитання, лейтенанте.
— Чому ми вичікували? Ми ж могли отруїти їх задовго до того, як вони з’єдналися. А якщо вони справді були аж такими небезпечними, то ми обрали не найкращу стратегію.
Він не міг заперечити. До того ж це було недоречно.
— Рої небезпечні, лейтенанте. Ніколи, ні на мить не сумнівайтеся в цьому. А щодо ситуації…
Він на мить замислився, обираючи найправдоподібнішу відповідь.
— Якщо лишається тільки вбивство, краще я вб’ю одного, а не тринадцятьох.
Деякі загрози чаяться зовсім поруч. А інші — не настільки очевидні.
Візьмімо, наприклад, жінку на телеекрані: крихітна, всього метр шістдесят. Усе в Ліані Латтеродт волає про заразний ентузіазм і захоплення Світом дивовиж. Жодного натяку на організацію, яка оплачує її витрати й відряджає її з місією доброї волі, щоб описувати райдужні перспективи й обіцяти утопію.
Жодного натяку на сили в ореґонській пустелі, що використовують її як маріонетку.
— Ми піднялися на цей пагорб, — каже вона уважному ведучому програми «Під час розмови». — З кожним кроком угору ми бачили все далі, тож, звісно, продовжували йти. А тепер ми на вершині. Наука вже кілька століть на вершині.
У її біографії здебільшого нічого особливого: народилася в Ґані, виросла в Бритопелазі. Була найкращою в класі з теорії систем та теїстичної вірусології.
— А зараз ми дивимося на рівнину й бачимо інше плем’я, що танцює над хмарами, навіть вище, ніж ми. Можливо, це міраж або якесь шахрайство. Або вони просто видерлися на вищу вершину, якої ми не бачимо, бо хмари закривають огляд.
Практично нічого кримінального в минулому. У тринадцять її звинувачували в зберіганні приватної бази даних. У дванадцять — у порушенні роботи домашнього наглядача. Звичайні штрафи й попередження, які має пережити молодь, перш ніж навчиться жити в паноптикумі.
— Тож ми вирушаємо, щоб з’ясувати, що й до чого, але кожен крок веде донизу. Байдуже, в якому напрямку ми рухаємося: неможливо зійти з вершини, не втративши точки огляду. Тож ми знову видираємося назад. Ми потрапили в пастку локального максимуму.
Нарешті їй вдалося законно вирватися з сітки, долучившись до Двокамерного Ордену, що має особливі пільги через те, що лишається незрозумілим, навіть коли ви стежите за ним.