Після того, як полковник приніс його додому, Зефір тижнями ховався у коморі. Шипів і пускав слину, побачивши розетки, оптоволокно і робота-прибиральника, що тихо котився кімнатами. За два роки його маленький пухнастий мозок нарешті зміг оцінити переваги й недоліки автоматичної системи подавання корму на кухні, але кіт і досі більше скидався на привида, ніж на милу пухнасту тваринку. Вловити його пересування можна було тільки краєм ока. На відкритий простір Зефір виповзав лише тоді, коли був дуже голодним чи коли полковник застигав, не рухаючись. Він досі уникав фізичного контакту. Полковник потурав коту, вдаючи, що не помічає розідраної оббивки бильця дивана у вітальні. Йому бракує сили навіть на те, щоб демонтувати роз’єм із жахливого шраму на Зефіровій голові. Хто знає, які посттравматичні жахіття може пробудити похід до ветеринара.
Полковник наповнює мисочку й відступає на дозволені два метри (це вже прогрес, ще півроку тому йому не можна було наближатися навіть на три метри). Зефір прослизає на кухню, поводить носиком і зиркає в усі кутки.
Полковник сподівається, що той, хто піддав таким тортурам його кота, коли стомиться від ссавців, вирішить спробувати екзотичніші інтерфейси. Наприклад, перейде на головоногих. Судячи з усього, ситуація буде не такою приємною, якщо поділитися свідомістю з гігантським восьминогом.
Людські рої, принаймні, можуть посилатися на взаємну згоду. Їхні члени самі обирають насилля, яке чинять над собою, добровільно викликаючи монстра, що постає з купи знищених особистостей. Якби ж тільки все на цьому й закінчувалося, якби шкоди зазнавали лише члени рою…
Наче смолоскип у чистилищі, в самому кутку мережі тліє свічка його сина. З кожним новим шматочком Зефір сторожко роззирається, досі боячись Другого Пришестя.
Полковникові знайоме таке відчуття.
Вони зустрічаються на терасі біля «Ріверсайду», одного з архаїчних бістро, де все — від приготування їжі до обслуговування столиків — виконується персоналом з плоті й крові. Як наслідок, усе — від приготування їжі до обслуговування столиків — набагато гіршої якості. Здається, люди готові непогано доплачувати за індивідуальний підхід.
— Ви не схвалюєте, — каже доктор Латтеродт, одразу переходячи до справи.
— Багато чого, — визнає полковник. — Вам слід висловлюватися конкретніше.
— Нас. Того, що ми робимо. — вона дивиться на меню (буквально — те надруковано на звичайнісінькому папері). — Гадаю, рої загалом.
— Є причина, чому вони перебувають поза законом. — Принаймні, більшість з них.
— Є. Люди просто бояться, що їхні життя контролюватимуть речі, яких вони не розуміють. І байдуже, наскільки раціональним чи корисним є запропонований закон чи стратегія. Якщо для розуміння принципів їхньої дії потрібно десять мізків, одинаки чинять опір. — Маріонетка знизує плечима. — Річ у тому, що Двокамерники не встановлюють законів і не визначають стратегії. Вони лише споглядають природу і не розпускають рук. Можливо, саме тому вони й не є протизаконними.
— Або це просто виверт. Закладаюся, якби ми передбачали інтерфейси з плоті, ми б значно чіткіше визначили поняття «технологія».
— От тільки закон про інтерфейси прийняли ще десять років тому, а визначення досі немає. Та й звідки воно візьметься?
Мозок змінюється з кожною новою думкою; як можна заборонити кортикальну корекцію, не заборонивши самого життя?
— Це не моя справа.
— І все одно. Ви не схвалюєте.
— Просто я бачу забагато шкоди. Ви так щиро всміхаєтеся, без упину говорите про трансцендентні одкровення групового розуму. Про всі прийдешні осяння, що чекають на тих, хто приєднається до великого цілого. Але ж ніхто не згадує…
Чим інші платять за ваше просвітлення…
— …що трапляється з вами потім.
— Погляд у рай, — бурмоче Латтеродт, — що обертає життя на пекло.
Полковник моргнув.
— Саме так.
Як почуваються люди, яким подарували зір богів лише для того, щоб знову відняти його, щоб отруїти жалюгідне існування звичайних людей розмитими, незрозумілими спогадами про вище розуміння? Не дивно, що люди потрапляють у залежність. Не дивно, що деяких доводиться силоміць висмикувати з роз’ємів, попри їхні крики.