Може, вони просто знають його краще, ніж він сам себе.
Він упізнає слабке відлуння мікрохвильового середовища, накладене на всі дані, наче змазаний відбиток пальця з минулих часів. У залишкових похибках він помічає щось на кшталт коду прийомовідповідача. Аналіз здебільшого доводиться брати на віру: якщо це справді надіслано з «Тезея», то воно або потрапило дорогою у складні умови проходження, або ж передавач було пошкоджено. Те, що лишилося, скидається на рештки багатоканального сплетіння, зміст у яких закодовано не тільки в сигналах, а й у способі взаємодії частот. Голограма даних.
Зрештою, він висмикує з цього гобелена єдину нитку: слабенький потік лінійного тексту. Згідно з метатегами, його було створено з якогось акустичного сигналу — найімовірніше, голосового каналу, — але настільки слабкого, що реконструкцію не відфільтровано від статичних перешкод, а радше вибудувано з них. У результаті вийшов простий і невибагливий текст. Здебільшого, гіпотетичний.
«Уяви, що ти Сірі Кітон…» — починається він.
У полковника підламуються ноги.
Колись він ходив до Раю щотижня. Потім — щомісяця. З моменту його останнього візиту минуло більше року.
У його відвідинах не було жодного сенсу.
Це не рій, який би підпадав під його юрисдикцію. Мізки в Раю з’єднані в мережу, але підсвідому — надлишкові проміжні нейрони орендували для поточних потреб обчислення, доки живі душі ширяли уявними світами своїх мрій. Бездоганна бізнес-модель: віддай нам свій мозок для роботи нашої техніки — і ми розважатимемо його свідомі рештки.
Суто теоретично, Гелен Кітон — досі його дружина. Коли хтось із подружжя сходить на Небеса, анулювання шлюбу — проста формальність, однак кілька документів не змінюють реальної ситуації, а в полковника ніколи не доходили руки зайнятися бюрократією. Спершу Гелен не відповідає, тримає його в чистилищі, доки завершує віртуальні розваги, посеред яких він її заскочив. Або просто змушує його почекати. Минув рік, і йому немає чого скаржитися.
Зрештою, до нього спускається веселкова хмарка з зазубреними обрисами — уламки розбитого вітражного скла. Вони кружляють і танцюють, наче табунець риб: якийсь найближчий до стадного алгоритм вимальовує арабески з хаосу. Полковник досі не знає, чи це навмисна награність, а чи один із стандартних аватарів.
Він завжди видавався йому надто претензійним.
З уламків скла долинає голос:
— Джиме…
Далекі, розсіяні звуки. Фрагментовані, як і сама жінка. Чотирнадцять років у світі, де навіть закони фізики спираються на сни і здійснення бажань: мабуть, йому пощастило, що вона взагалі може розмовляти.
— Я подумав, що ти маєш знати. Надійшов сигнал.
— Сигнал…
— З «Тезея». Можливо.
Табунець сповільнюється, неначе саме повітря обертається на патоку. А тоді застигає, мов на стоп-кадрі. Полковник рахував: сімнадцять секунд руху взагалі не було.
Гелен з’єднується воєдино. Абстракція олюднюється: десять тисяч фрагментів линуть одне до одного, переплітаючись у тривимірну мозаїку, барви якої тьмяніють від первинної яскравості до матових відтінків плоті й крові. Полковникові уявляється привид, який зі спеціальної нагоди вбирається у офіційне вбрання.
— С… Сірі? — Тепер у неї є обличчя. Часточки нижньої щелепи саме вчасно стають на місце, щоб вона встигла вимовити ім’я. — Він…
— Я не знаю. Сигнал… дуже слабкий. Викривлений.
— Йому було б сорок два, — каже вона за мить.
— Йому і є сорок два, — відповідає полковник, не поступаючись жодним мікроном впевненості.
— Це ти відрядив його туди.
Справедливо. Зрештою, він же не заперечував. Не сказав «ні», навіть додав свій голос до загального хору, коли стало очевидно, куди дме вітер. Та і яку вагу мали б його заперечення? Усі решта вже були на борту, в полоні об’єднаного мережею натовпу. Вони настільки перевершували ментальність цих печерних людей, що всі ті експерти й офіцери були для них лише мишиним парламентом.
— Ми відрядили всіх їх, Гелен. Адже вони були найкваліфікованішими.