Тож, можливо, немає нічого дивного в тому, що існують люди, які регулярно топлять себе в ім’я просвітлення. (Вперше я написав про них років десять тому, коли ще був досить наївним і вважав їх маргіналами.) Вони залазять до скляних трун, які називають «призмами», зачиняють вікно і, відкривши кран, чекають, доки повністю зануряться під воду. Часом вони залишають бульбашку повітря на поверхні, достатню тільки для того, щоб висунути носа; але здебільшого не роблять і цього.
Це не самогубство, хоча часом люди вмирають. Призматики можуть сказати, що все якраз навпаки: ти й не жив по-справжньому, аж доки не відчув, як це — ледь не померти. Однак тут все значно глибше за банальне лоскотання нервів адреналіновими наркоманами. Призматичне відхилення тягнеться від еволюційних основ свідомості як такої.
Піднесіть руку до відкритого вогню — і підсвідомий інстинкт висмикне її ще до того, як ви відчуєте біль. Тільки коли різні цілі вступають у конфлікт — руці боляче, але ви не хочете розлити гарячий вміст посудини на чистий килим, — прокидається свідомість і вирішує, якому імпульсу підкоритися. Задовго до появи мистецтва, науки та філософії свідомість мала єдину функцію: не просто виконувати моторні команди, а поєднувати команди, що суперечать одна одній.
Коли тіло задихається, лежачи під водою, важко уявити два суперечливіші імперативи, ніж потреба дихати і потреба затримати дихання. Як сказала мені одна з призматиків: «Ляж в одну з тих штук і скажи, чи відчував ти коли-небудь у житті себе свідомішим, ніж зараз?» Я попросив її описати цю посилену свідомість. «Не можу, — визнала вона за деякий час. — Ти настільки більше знаєш, ніж чоловічок, що дивиться крізь твої очі, розумієш? Він ідіот. Може втримати в пам’яті кілька телефонних номерів та список покупок, якщо він не надто довгий. Число Звіра надто велике, щоб поміститися у чомусь настільки маленькому».
Їхня філософія сама по собі скидається на вияв якогось протидійного імпульсу, реакції на щось. Хай там як, а утоплення — абсолютно неприємний досвід. (Я не пристав на пропозицію жінки, в якої брав інтерв’ю.) Важко уявити, який стимул може спровокувати настільки інтенсивний опір. Навіщо їм потрібно так агресивно утверджувати свою свідомість? Жоден із призматиків, з якими я спілкувався, не пролив світла на це питання.
Вони просто не думали про свої дії у таких термінах. «Важливо знати, ким ти є», — сказав мені після хвилинних роздумів один двадцятивосьмирічний ТПК-майстер. — Важливо бути готовим». Однак така відповідь видалася мені радше черговим запитанням, тож, коли я поцікавився, до чого молодик хоче бути готовим, він не зміг відповісти.
Кажуть, якщо зануритися достатньо глибоко, ми всі однакові.
Юнґ називав це колективним несвідомим. Окору — глибинним Тотемом. Сьогодні ж ми вважаємо це гештальтом інстинкту та артефакту: підвальна проводка таламусу та лімбічної системи, глибоко вкорінений страх перед зміями, фрактальні візерунки, що міняться перед очима під час галюцинацій та передсмертного досвіду. Генетичні алгоритми, вбудовані в нас еволюцією; арки, що виникли внаслідок випадкових побічних ефектів мозкової структури.
Вони не завжди заявляють про себе однаково. Міріади шарів між спинним мозком та неокортексом приховують їх, перекручують, обертають на фобії та архетипи, чию універсальність можна виявити, тільки акуратно вичесавши з них роль культури та досвіду. Але закладені в основі схеми у всіх однакові. Про це подбала еволюція, і тут немає нічого надприродного.
Хоча часом так не здається.
За останні чотири місяці 2089 року Розум Мокші тихенько збільшився утричі; на тлі пришестя Бога 21 секунди це помітили одиниці. Ряди призматиків за той самий період зросли на 64 %. Продаж заборонених міжвидових інтерфейсів зріс у чотири рази. Неначе по всій планеті наш вид розвив раптовий потяг до поведінки, наслідком якої є насилля та змінені стани. Такий драматичний стрибок дав поштовх світовому тренду; він триває і досі, хоча вже пологішою кривою.
Немає очевидних пояснень тому, що відбувається.
З дарвінівського погляду, така поведінка не сприяє адаптації. Ритуалізоване самозатоплення не підвищує загальної пристосованості; люди, які злилися мізками з восьминогами, займаються сексом не частіше за решту з нас (відверто кажучи, навіть навпаки). Для мільйона живих мерців, що загубилися у Розумі Мокші, розмноження в принципі неможливе.
Але такий феномен — не збочений механізм пристосування, не класична схильність до адаптативних імпульсів, що вже переросли свою корисність. Коли заражаєш себе чужинною свідомістю, не відчуваєш припливу дофаміну. Призматики — не любителі еротичної асфіксії. Хай би що вони вичавлювали з навколосмертного досвіду, це не задоволення. Зазвичай такі групи надзвичайно схильні до тривоги та параної — неначе вони у стані підвищеної свідомості бачать щось страшне, але повернувшись, не можуть чітко пригадати, що саме.