Воттс жодних ілюзій щодо цього не плекав. І саме тому його візії майбутнього, як не крути, реалістичні й оптимістичні. У тих-таки «Рифтерах» відбувається масштабний апокаліпсис, не тільки людство, а й усі форми життя опиняються на межі вимирання, — та ж, зрештою, тільки опиняються. Хіба в цьому не криється своєрідний оптимізм, здатність знайти вихід навіть із наглухо запаяної бляшанки, що повільно опускається на дно?..
Воттс говорить про очевидні для нього речі: що більше відкриттів ми робимо, що більше ступенів свободи отримуємо, то вищий ризик, що цими можливостями скористаються люди, позбавлені зайвих докорів сумління. (Причому позбавлені — серед іншого і штучним шляхом.) Люди, які робитимуть з іншими що завгодно лише тому, що вони можуть це робити.
Якщо вірити автору, доля світу, зрештою, і залежатиме від недо- та над-людей — вони вирішуватимуть, чи лишиться життя на планеті. Парадокс полягає в тому, що саме вони, ці «недо-» та «над-», мають в результаті стати людянішими, аби зробити свій остаточний вибір.
І знову ж таки — хіба це не вияв щирого оптимізму?..
Та хай там як, попри свої оригінальні фантастичні ідеї Воттс мав усі шанси лишитися серед легіонів маловідомих, роботящих жанрових письменників, що працюють на гіків, тусять на фантастичних конвентах і на більше не претендують. Після «Рифтерів» він опинився на роздоріжжі: «свою», морську, тему він випрацював досуха — і тепер мав вирішити, яким шляхом іти далі.
Він зробив стрибок і вирушив у космос.
Ми ж, перед тим, як поговорити про «Сліпобачення», зазирнемо у минуле. Адже, крім наукової точності, за яку критики в один голос хвалять Воттса, є й інша складова його творів. Вони надійно вкорінені в літературу, причому на всіх рівнях.
І як тут не вважати своєрідним провісником — певно ж, добрим — те, що перший твір, який написав майбутній письменник, був звичайнісіньким фанфіком. Семи- чи восьмирічний хлопець слухав якось диснеївську радіоадаптацію «Двадцяти тисяч л’є під водою» — і настільки нею захопився, що почав конспектувати цю історію, поступово до- та переписуючи її. «Фактично, — жартує Воттс, — моїм першим актом літературної творчості була тристорінкова новелізація радіоадаптації фільму, що був заснований на романі. Тепер, коли минуло стільки часу, мені приємно усвідомлювати, що вже 1966 року я був настільки глибоко занурений у мультимедіа. Я справді випереджав свій час».
Знання фантастичного канону, гра із ним — обов’язкова складова більшості воттсівських текстів. У багатьох із них ми бачимо відсилання до класики та сучасників жанру, від того ж таки Берна до Роберта Гайнлайна, Девіда Бріна, Станіслава Лема. («Соляріс» Воттс вважає взагалі одним із тих романів, що значно вплинув на нього як на письменника, — і це помітно: тема іншопланетного життя і чужорідного розуму стала ледь не основною у творчості канадійця.)
Його оповідання «The Things» (2010) переосмислює історію культового фільму Джона Карпентера «The Thing» (1982), який, своєю чергою, був екранізацією культового ж оповідання «Хто там надходить?» (1938) Джона Вуда Кемпбелла, знаменитого редактора часопису «Astounding Science Fiction/Analog Science Fiction and Fact». Якщо у першоджерелі полярники видобувають із льоду космічний корабель і стикаються з іншопланетною істотою, котра здатна змінювати свою зовнішність, то у Воттса ту саму історію розповідає власне ця істота. Динамічний сюжет поєднаний у нього з міркуваннями щодо того, якими шляхами може піти еволюція та яким може бути розумна істота, що постала в інших, неземних умовах.
Вкоріненість у мас-культурне поле, здатність грати на ньому Воттс виявив і в романі «Crysis: Легіон» (2011). До певної міри це був крок назад: новелізація компьютерної гри, текст переважно «для своїх» — а водночас виклик для письменника, що не звик просто переказувати чужі сюжети. У своєму — визнаємо — найслабшому з романів Воттс однак показав клас: презентував цікаві ідеї щодо природи Чужих, показав, як змінюється свідомість героя під дією зовнішніх чинників…
Звісно, на власному полі Воттс вміє грати краще і глибше. Скажімо, у «Ніші» та потім у «Рифтерах» з’являються жуль-вернівські мотиви, а до них додаються шанобливі поклони у бік інших письменників. Головну героїню звуть на честь Артура Кларка, одну з її колег — на честь Джеймса Балларда. Кларк, як відомо, багато років жив на Шрі-Ланці, захоплювався дайвінгом і чимало писав про підводний світ. Баллард, натомість, у своїй творчості багато досліджував те, яким чином змінюється людська психіка під тиском зовнішніх обставин, у екстремальних ситуаціях.