Вона була привабливою — як і будь-хто інший за такого освітлення; що довша хвиля, то розмитіший фокус. Саме тому на траходромах і не ставлять флуоресцентних ламп.
«Ти не купишся на це», — сказав я сам до себе.
— Челсі, — відрекомендувалася вона. — Колишній нейрокосметолог, а тепер — паразит на тілі економіки завдяки генам і передовим технологіям.
Мізинець Челсі лежав на одному із вбудованих у стіл буферних підзарядників.
Блискітка на її щоці ліниво махнула осяйними крилами: біолюмінесцентне татуювання у вигляді метелика.
— Сірі, — у свою чергу, назвався я. — Синтезист-фрилансер, офіційний слуга генів і технологій, що перетворили тебе на паразита.
Помахом руки жінка вказала на порожнє місце. Я сів, оцінюючи інтерфейс переді мною та обмірковуючи найкращий спосіб швидкого, але дипломатичного розірвання контакту. Вигин плечей Челсі свідчив, що вона любила ілюмінаційні малюнки, але соромилася в цьому зізнатися. Її улюблений митець — Монаган. Вона вважала себе природною дівчиною, тому що весь час приймала хімічні лібідональні препарати, хоча синаптична корекція була б простішим рішенням проблеми. Вона насолоджувалася власними суперечностями: жінка, яка професійно займалася вправлянням думок, була переконана в тому, що телефонне спілкування вбиває людяність. Вона була від природи ніжною, але з народження боялася, що її відштовхнуть. Водночас Челсі вперто не хотіла, щоб ці риси ставали їй на заваді.
Дівчині сподобалося побачене в мені, але воно ж її і налякало.
Челсі вказала на мій край столу. Сенсорні панелі м’яко поблискували контрастним сапфіровим сяйвом на кривавому тлі — неначе розкидані відбитки пальців.
— А тут непогана наркота. Додаткова гідроксильна група чи щось схоже на те.
На мене не дуже діяли звичні нейростимулятори: вони розраховані на людей, в головах яких лишилося трохи більше мізків. Я про людське око торкнувся одного із сенсорів, але ледь відчув поколювання.
— Отже. Синтезист. Пояснюєш Незрозуміле Байдужим.
Я усміхнувся, наче за командою.
— Радше, наводжу мости над прірвою між людьми, що здійснюють наукові прориви, і тими, хто має з того прибутки.
Вона усміхнулася у відповідь.
— То як ти це робиш? Усі ці вдосконалені лобні долі й модифікації.. Тобто, якщо воно незрозуміле, то як же ти його розумієш?
— Трохи допомагає те, що все решта — так само незрозуміле. Справа досвіду. — Ось так. Це має трохи відштовхнути її.
Не вдалося. Вона подумала, що я жартую. Я бачив, як їй хочеться дізнатися більше, розпитати про мою роботу, а це могло привести до запитань про мене, що вело б до…
— Розкажи мені, як це, — м’яко сказав я, — перемонтовувати людські мізки, щоб заробити на життя.
Челсі скривилася; метелик на її щоці нервово махнув яскравими крильцями.
— Господи, ти кажеш це так, наче ми перетворюємо їх на зомбі чи щось таке. Йдеться про легку корекцію. Зміни смаків у музиці чи кулінарії, щоб збільшити сумісність партнерів. Усі зміни повністю оборотні.
— А ліками такого не досягнеш?
— Ні. Надто різняться варіанти розвитку мозку; наше втручання справді надзвичайно тонке. Та ми не завжди займаємося мікрохірургією і не смажимо синапси. Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки змін можна здійснити неінвазивно. Можна запустити різноманітні каскади, просто програвши потрібні звуки у правильному порядку або ж показавши картини з необхідним балансом геометрії та емоцій.
— Це, мабуть, якась нова методика?
— Не зовсім. Ритм і музика спираються на однакові базові принципи. Ми просто перетворили мистецтво на науку.
— Так, але коли?
Напевно, в недавньому минулому. Років двадцять тому, не більше…
Раптом вона промовила, стишивши голос:
— Роберт розповідав мені про твою операцію. Щось на кшталт вірусної епілепсії, так? Коли ти ще був дитиною.
Я ніколи не просив у нього зберігати мою таємницю. Зрештою, яка різниця? Я повністю одужав.
Окрім того, Паґ і досі вважав, що це трапилося з кимось іншим.
— Я не знаю подробиць, — тихо продовжила Челсі. — Але судячи з усього, неінвазивні методи не допомогли б. Певна, в них не було іншого вибору.
Я спробував потамувати одну думку, але не зміг: «Мені подобається ця жінка».