Мене охопило дивне, незнайоме відчуття, від якого навіть хребет розслабився. Крісло враз стало м’якшим, набагато комфортнішим для спини.
— Хай там як… — моє мовчання збивало її з пантелику. — Я не часто практикую після падіння ринку моїх послуг. Але ця робота лишила мені на пам’ять любов до зустрічей тет-а-тет, якщо ти розумієш, про що я.
— Так. Паґ казав, що ти займаєшся сексом у реалі.
Вона кивнула.
— Я дуже старомодна. Ти не проти?
Щодо цього я не був певен. У реальному житті я залишався цнотливим — бодай щось спільне з рештою цивілізованого світу.
— Загалом, не проти. Просто мені здається, що багато зусиль витрачається нінащо, розумієш?
— Не для мене, — вона всміхнулася. — У реальності сексуальні партнери не відретушовані. Мають потреби й запити, які неможливо прибрати. Як дорікати комусь, хто, маючи вибір, каже всьому цьому «ні, дякую»? Лишається тільки дивуватися: як наші батьки взагалі могли бути разом хоча б певний час?
Лишається дивуватися, чому вони це робили. Я відчував, що все глибше вгрузав у крісло, обмірковуючи дивне, нове для мене відчуття. Челсі щось казала про посилений дофамін. Певно, вся річ у цьому.
Не соромлячись і не кокетуючи, жінка нахилилася вперед. Вона ні на мить не розривала візуального контакту в довгохвильовому мороці. Я відчував цитриновий запах феромонів і хімікатів, що линув від її шкіри.
— Але якщо вивчиш основні рухи, у цьому є і свої переваги, — сказала вона. — У тіла довга пам’ять. І ти ж усвідомлюєш, що під твоїм правим вказівним пальцем немає підзарядника, Сірі?
Я поглянув. Виявляється, я трішки витягнув ліву руку, щоб торкатися вказівним пальцем однієї з панелей. Правою рукою я здійснював такий самий рух, хоча й не бачив цього: вказівний палець марно торкався порожньої поверхні столу.
Я забрав руку.
— Легкий двосторонній тік, — зізнався я. — Тіло мимоволі прагне діяти симетрично.
Я чекав на жарт або, принаймні, на вигнуту дугою брову.
Челсі просто кивнула й продовжила свою думку.
— Якщо ти у грі, то я також. Ніколи раніше не мала справи із синтезистом.
— Можна просто — з жаргонавтом. Я не гордий.
— Ти завжди знаєш, що потрібно сказати, — вона схилила набік голову. — Отже, твоє ім’я. Що воно означає?
Розслаблений. Ось воно що. Я почувався розслабленим.
— Не знаю. Просто ім’я.
— Ні, це не дуже добре. Якщо ми збираємося якийсь час обмінюватися слиною, тобі потрібне ім’я, яке щось означає.
Як я збагнув, ми таки збираємося. Я й оком не встиг кліпнути, а Челсі вже все вирішила. Я міг би спинити її просто зараз, сказати, що це кепська думка, і вибачитися за непорозуміння. Але після цього були б ображені погляди, скривджені почуття і, зрештою, провина, адже якщо мене це не цікавило, якого біса я взагалі сюди приперся?
Вона здавалася милою, тож я не хотів її ображати.
«Зовсім ненадовго, — казав я собі. — Для досвіду».
— Гадаю, я називатиму тебе Лебедем, — сказала Челсі.
— Як такого білого птаха? — уточнив я. Трішки претензійно, але могло б бути й гірше.
Вона похитала головою.
— Як чорну діру. Лебідь Х-1.
Я насупився, але насправді чудово зрозумів, що саме вона мала на увазі: темний щільний об’єкт, який всмоктує світло й руйнує все на своєму шляху.
— Ну, бляха, красненько дякую. Чому?
— Не скажу напевне. Є в тобі щось темне, — знизала вона плечима й подарувала мені розкішну широку усмішку. — Але не відразливе. Дозволь мені здійснити маленьку корекцію — і все мине.
Потім Паґ трохи збентежено визнав, що мені, можливо, варто було сприйняти ці слова як застереження. Вік живи, вік учись.
Лідери — то фантазери з атрофованим інстинктом самозбереження і повним нерозумінням, що все проти них.
Наш розвідник падав на орбіту, спостерігаючи за Беном. Ми рухалися за ним, по тій самій траєкторії, відстаючи на кілька днів. І не робили більше нічого: сиділи у череві «Тезея», поки система закачувала телеметрію у наші імплантати. Незамінні, надважливі, критично необхідні… З таким самим успіхом на початковому етапі нас міг би замінити баласт.