— Ти показував це комусь іншому?
— Так. Своїй дівчині.
У неї поповзли догори брови:
— У тебе була дівчина? Справжня?
Я кивнув:
— Колись.
— Тобто після того, як ти їй оце показав?
— Ну так.
— Он воно що… — Вона перевела погляд на таблицю. — Просто цікаво, Сірі. Як вона зреагувала?
— Насправді ніяк. Спершу. Потім — розсміялася.
— Вона краща жінка, ніж я, — Саша похитала головою. — Я б тебе одразу покинула.
Моя нічна прогулянка уздовж хребта корабля: неймовірний омріяний політ з єдиним ступенем свободи. Широко розкинувши руки й обертаючись у ніжному бризі барабана, я пропливав крізь люки й коридори. Бейтс кружляла навколо мене, кидаючи свій м’ячик об контейнери та перегородки, вигинаючись, аби впіймати кожен кручений м’яч у розбурханій псевдогравітації. Щойно я проплив повз, її іграшка відбилася від драбини й опинилася поза зоною досяжності. Всю дорогу до голкового вушка, що відділяє саркофаг від містка, мене супроводжувала лайка майора.
Я загальмував неподалік від купола, зупинений тихими голосами, що линули згори.
— Ну звісно, вони прекрасні, — пробурмотів Шпіндель. — Вони ж зірки.
— Але, підозрюю, ти хотів би ними милуватися не зі мною, — сказала Джеймс.
— Ти друга в списку. Але в мене побачення з Мішель.
— Вона не казала про це.
— А вона й не розповідає тобі всього. Запитай у неї.
— Взагалі-то це тіло приймає антилібіди. Навіть якщо твоє ні.
— Іноді банан — це просто банан, Сьюз. Ерос — це ж тільки один із видів кохання. Стародавні греки он нарахували цілих чотири.
— Та-а-а-ак, — це точно більше не Сьюзан. — Отже, ти надихаєшся купкою содомітів.
— Блядь, Саша. Все, про що я прошу, — кілька хвилин наодинці з Мішель, доки відвернувся наглядач…
— Це ж і моє тіло, Ізю. Ти намагаєшся і мені забити гол?
— Я лише хочу поговорити, ясно? На самоті. Так багато прошу?
Я почув, як Саша вдихнула повітря.
Видихнула вже Мішель.
— Вибач, малий. Ти ж знаєш Банду.
— Дякувати Богу! Щоразу, як доходить до живого побачення, я наче постаю перед радою інспекторів.
— Тоді тобі пощастило, що ти їм подобаєшся.
— Я вважаю, що ти маєш підняти бунт.
— Ти завжди можеш підселитися до нас.
Я почув тихий шелест — тіла м’яко торкаються одне до одного.
— Як ти? — запитав Шпіндель. — Усе гаразд?
— Доволі непогано. Думаю, я нарешті звикла знову бути живою. А ти як?
— А я завжди незграба, і байдуже, скільки до того пробув мертвим.
— Ти чудово даєш собі раду.
— Мерсі… Я намагаюся.
Ненадовго запала тиша. «Тезей» тихо гудів сам до себе.
— Матуся мала рацію, — сказала Мішель. — Вони насправді прекрасні.
— Що ти бачиш, коли дивишся на них? — А тоді, ніби намагаючись уточнити: — Тобто…
— Вони колючі, — відповіла Мішель. — Коли я повертаю голову, то наче відчуваю, як крізь мою шкіру хвилями проходять стрічки дуже тонких голок. Але це зовсім не боляче. Просто легеньке поколювання, майже як електричне. Приємно.
— Я б хотів мати змогу відчути так само.
— У тебе є інтерфейс. Просто приєднай камеру до тім’яної долі замість зорової зони.
— І буду лише знати, як машина відчуває побачене, так? А я все одно не знатиму, як ти це відчуваєш.
— Ісааку Шпінделю, ти романтик.
— Та ні.
— Ти не хочеш знати. Хочеш зберегти таємницю.
— Раптом ти не помітила, у нас і так вдосталь таємниць, яким потрібно дати раду.
— Так, але ж ми нічого не можемо з ними зробити.
— Це зміниться. Скоро у нас буде до чортиків роботи.
— Думаєш?
— Розраховую на це, — відповів Шпіндель. — Поки що ми тільки витріщалися з відстані, це так. Але найцікавіше почнеться, коли ми заліземо туди і почнемо скрізь штрикати дрючком.
— Можливо, для тебе. Має ж десь у тому місиві бути щось біологічне, з органічними компонентами.
— Та мабуть. А ти говоритимеш з ними, доки я проводитиму медогляд.
— Може, й ні. Матуся і за тисячу років цього не визнає, але ти був правий щодо мови. Це справді лише спосіб обійти проблему. Неначе намагаєшся описати сни димовими сигналами. Мова шляхетна, можливо, це найшляхетніше з усього, на що здатне людське тіло, але неможливо без втрат перетворити заграву на низку рохкань. Мова обмежує. Можливо, те, що ховається там, навіть не використовує її.