— Закладаюся, використовує.
— Відколи це така зміна поглядів? Ти ж завжди підкреслюєш, наскільки мова неефективна.
— Лише коли намагаюся влізти у твою шкуру. Трусики — то зовсім інша річ, — розреготався він над власним жартом. — А якщо серйозно, то що ж вони використовуватимуть натомість? Телепатію? Кажу тобі, скоро по вуха сидітимеш у всіляких ієрогліфах. Навіть більше: ще й розшифруєш їх за рекордно короткий час.
— Ти такий милий, але я сумніваюся. У половині випадків я навіть не можу розшифрувати Юкку, — Мішель на мить замовкла. — Він справді іноді мене дістає.
— Тебе і сім мільярдів інших людей.
— Так. Розумію, що це безглуздо, але коли його немає поруч, якась частинка мене продовжує міркувати над тим, де він може ховатися. А коли він стоїть переді мною, я почуваюся так, наче сама мусила б ховатися.
— Він не винен, що у нас від нього дрижаки.
— Знаю. Але навряд чи це піднімає бойовий дух. Якому генію спало на думку зробити головним вампіра?
— Ну а що з ним іще робити? Ти б хотіла сама віддавати накази йому?
— Річ не лише в тому, як він рухається. Важливо ще, як він говорить. Це неправильно.
— Ти ж знаєш, що він…
— Я не кажу про цю штуку з теперішнім часом чи гортанні приголосні. Ти сам чув, як він розмовляє. Він лаконічний.
— Це ефективно.
— Це вдавано, Ісааку. Він розумніший, ніж усі ми разом взяті, але часом говорить так, наче має у словниковому запасі всього п’ятдесят слів. — Тихе пирхання. — Навряд чи кілька прислівників були б для нього смертельною дозою.
— Ох, ти так кажеш, бо ти лінгвіст і просто не розумієш, як хтось може не хотіти купатися в абсолютній красі мови, — гмикнув Шпіндель з жартівливим пафосом. — А я біолог, тож для мене все логічно.
— Он як! То поясни тоді мені, о могутній і мудрий різнику жаб.
— Залюбки. Кровопивця — мігрант, а не резидент.
— Що таке… А, ти про дельфінів-косаток, так? Свистячі діалекти.
— Кажу ж тобі, забудь про мову. Поміркуй про спосіб життя. Резиденти ж їдять риб, чи не так? Вони збираються великими групами, не дуже активно пересуваються і постійно базікають. — Я почув шурхіт руху і уявив, як Шпіндель нахиляється й кладе долоню на руку Мішель. А сенсори в рукавицях розповідають йому, яка вона на дотик. — А мігранти харчуються ссавцями. Тюлені, морські леви — розумна здобич. Достатньо розумна, щоб сховатися, коли почує удар плавця по воді чи низку клацань. Тому мігранти підступні. Полюють маленькими групами по всій території і не розтуляють рота, аби не почули їхнього наближення.
— І Юкка — мігрант.
— Інстинкти підказують йому, що біля здобичі треба мовчати. Щоразу, коли він розкриває рота, коли дозволяє побачити себе, він бореться з власним стовбуром головного мозку. Можливо, не варто надто прискіпуватися до старигана за те, що він — не найкращий у світі оратор, га?
— Під час кожного інструктажу він тамує бажання нас пожерти? Це заспокоює.
Шпіндель реготнув.
— Можливо, все не так кепсько. Думаю, здійснивши вбивство, навіть дельфіни-косатки стають не такими потаємними. Навіщо ховатися на повний шлунок?
— Отже, він не бореться з власним стовбуром мозку. Він просто не голодний.
— Можливо, і те, й інше. Насправді ж інстинкт ніколи нікуди не зникає. Але скажу тобі дещо. — Грайливість зникла зі Шпінделевого голосу. — Немає жодних проблем, якщо Сарасті хоче провести нараду зі своєї каюти. Але якщо ми взагалі перестанемо його бачити, то доведеться озиратися через плече.
Повертаючись думками у минуле, я нарешті можу визнати: я заздрив Шпінделевому вмінню поводитися з жінками. Перепаяний і склеєний зі шматочків, він був незграбним одороблом, що корчилося від судом і спазмів, що заледве відчувало власну шкіру. А проте Ісааку якимось дивом вдавалося лишатися…
Чарівним. Ось воно, правильне слово. Чарівним.
Соціальної необхідності для цього вже не було: вона застаріла, як і невіртуальний парний секс. Але ж навіть я таке практикував; і було б непогано оволодіти навичками Шпінделя, аби за необхідності вдаватися до самоприниження.