— Це не все, що ти хочеш сказати.
— Ісааку, не можна застосовувати людські норми до при…
— А я все думав, куди ти хилиш. — Шпіндель занурився в транскрипції, а вже за мить висмикнув звідти уривок:
Прошу надати інформацію про середовища, які ви вважаєте летальними.
Прошу надати інформацію про вашу думку щодо перспективи неминучого потрапляння в летальне середовище.
РАДИЙ ВИКОНАТИ. АЛЕ ЛЕТАЛЬНИЙ ДЛЯ ВАС ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ЛЕТАЛЬНОГО ДЛЯ НАС. ЗАНАДТО БАГАТО ЗМІННИХ.
— Ти тестувала його! — весело вигукнув Шпіндель. Він прикусив губу, і його щелепа смикнулася. — Ти чекала на емоційну реакцію!
— То була просто ідея. Вона нічого не довела.
— То чи була різниця? У часі, потрібному на відповідь?
Джеймс завагалася, а тоді похитала головою.
— То була дурна ідея. Існує так багато змінних, що ми й гадки не маємо, як вони… Тобто вони ж прибульці…
— Класична патологія.
— Яка патологія? — запитав я.
— Це нічого не доводить, лиш те, що вони відрізняються від людських особин, — наполягала Джеймс. — І це не означає, що будь-хто з присутніх тут може дивитися на них з погордою.
Я спробував знову:
— Яка патологія?
Джеймс похитала головою. Шпіндель пояснив мені:
— Є такий синдром, можливо, ти навіть колись чув про нього. Балакуни, що схильні до абсурдного слововживання і часто суперечать самі собі. Жодної емоційної реакції.
— Ми ж говоримо не про людей, — тихо повторила Джеймс.
— Але якби говорили, — додав Шпіндель, — то назвали б «Роршах» клінічним соціопатом.
Сарасті мовчав протягом усієї розмови. Але тепер, коли слово зависло у повітрі, я зауважив, що всі стараються не дивитися на нього.
Звісно, ми всі знали, що Юкка Сарасті — соціопат. Просто більшість із нас не згадували про це в добропорядному товаристві.
Шпіндель ніколи не був аж настільки пристойним. Або, можливо, він просто розумів Сарасті; він міг дивитися крізь монстра і бачити організм, такий самий продукт природного відбору, як і людська плоть, яку той пожирав у далекому минулому. Така перспектива дивовижним чином втішала його. Він міг дивитися, як Сарасті за ним спостерігає, — і не здригатися.
— Мені шкода бідного сучого сина, — якось сказав він ще на тренуванні.
Дехто вважав би це абсурдним. Чоловік, який настільки тісно зрісся з машиною, що його власні рухові навички занепали через брак належного харчування і догляду; чоловік, що слухав через рентген та бачив у тінях ультразвуку, настільки зіпсований усілякими модифікаціями, що без сторонньої допомоги навіть не здатний відчути кінчики власних пальців, — і цей чоловік міг відчувати жалість до когось іще, не кажучи вже про хижака з інфрачервоними очима, створеного вбивати людей без жодного докору сумління?
— Не часто зустрінеш когось, хто співчував би соціопатам, — зауважив я.
— А варто було б. Ми принаймні, — він махнув рукою, і якийсь віддалений сенсорний кластер з іншого боку стимулятора загудів і повернувся — обираємо собі імплантати. А вампірам доводиться бути соціопатами. Вони надто схожі на свою здобич — багато систематиків навіть не вважають їх підвидом. Ти знав про це? Вони не надто далеко відійшли від нас, щоб досягнути повної репродуктивної ізоляції. Тож, можливо, це радше синдром, аніж раса. Просто купка вимушених канібалів з постійним набором дефектів.
— І як же це…
— Якщо єдине, що ти можеш їсти, — це представники твого власного виду, співчуття зникає першим. Для них психопатія — це не відхилення, втямив? Лише стратегія виживання. Але від вампірів у людей досі сипле морозом поза шкірою, тож ми заковуємо їх у ланцюги.
— Гадаєш, нам варто було виправити глюк з хрестами?
Усі знали, чому ми цього не зробили. Тільки дурень воскрешатиме почвару без запобіжників. У вампірів вони вбудовані: без антиевклідиків Сарасті мав би великі проблеми, щойно придивися б пильніше до чотирипанельної віконної рами.
Але Шпіндель похитав головою.
— Ми не могли виправити його. Точніше, могли, — уточнив він, — але ж глюк у зоровій зоні кори. І пов’язаний з їхнім омні-савантизмом. Виправ його — і вимкнеш їхні навички розпізнавання зразків. Навіщо тоді було взагалі їх оживляти?